Франко І. Я. - Казки для дітей, Франко І. Я.

чому не можуть зрівнятися з нами. Ми вміємо з найдрібніших пилинок, камінців та патичків здвигати такі будови, яких не здвигне ніяка людська рука. Ми коплемо підземні ходи, зводимо склепіння, будуємо вежі, мости та коридори, вміємо порозуміватися без голосу і знаходити дорогу в своїх безвіконних будовах. Ми знаємо поділ праці, провадимо війни, держимо дійну худобу і засіваємо для неї навіть поле потрібним їй зіллям, а деякі наші роди держать навіть невольників.

- А ми живемо в добре впорядкованій монархії,- мовила відпоручниця бджіл,- маємо поділ праці, доведений до крайньої досконалості, робимо будівлі, ще майстерніші від муравльових, і збираємо до них засоби корму, якого, крім нас, не зумів би приладити ніхто на світі, а вже найменше чоловік. І можемо з гордощами сказати, що чоловік не те що не допоміг нам у тім розвитку, а навпаки, простер свою неситу руку й на нас: коли йому подобається, виганяє нас із наших осідків або й зовсім нівечить нас, щоб покористуватися нашим добром.

- Що ти маєш відповісти на се? - запитав цар у речника людей.

- Відповім хіба те, що сі докази нічого не доказують. Заким чоловік доборовся до теперішнього свойого стану, звірі мали над ним перевагу і утруднювали йому кожду хвилю життя, кождий крок розвою ще далеко більше, ніж чоловік тепер утруднює їм. А проте він при сильній волі та ненастанній праці добився верховодства, яке тепер звірі хотіли би таним коштом, царським вироком, відібрати йому. І не можуть звірі сказати, що чоловік тепер так зовсім загороджує їм дорогу до поступу. Кілько-то набідиться та намучиться не один чоловік, учачи Ведмедя танцювати, Коня та Пса різних штук, Попугая, Шпака та Крука говорити, а Кота свистати. Та що з того! Звірі не мають здібності передавати свойому молодому поколінню те, чого навчаться, і тому з кождим молодим поколінням приходиться зачинати науку наново. А щодо їх самоділкових будівель, то вони, певно, гарні, але біда лише в тім, що, раз навчившися робити їх, ані бджоли, ані муравлі за всі ті тисячі літ не змоглися на те, щоб зробити в них хоч один малесенький поступ, хоч одно уліпшення. Не мають що дуже хвалитися своїм громадським життям. Адже у бджіл сей порядок держиться на поневоленні всього жіночого роду і на щорічнім мордуванні всіх мужчин, а в муравлів на невільництві, яке у деяких родів доходить до того, що пануюча верства без помочі невільників навіть їсти сама не вміє. Чи се має бути знаком їх вищості над чоловіком або основою для їх рівноправності з ним?

На сьому цар закінчив розправу. Обі спірні сторони мусили вийти з зали, поки цар з радними радився, який би в тій скрутній справі видати вирок. Довго прийшлося всім чекати. В трибуналі були думки поділені, велися живі суперечки. Нарешті по трьох годинах покликано всіх назад до зали і возний крикнув голосно:

- Повставайте і слухайте вироку!

Настала глибока тиша. Цар Соломон, не встаючи зі свого престолу, промовив:

- Вислухавши докази сторін і погляди світлих дорадників, покликаних до сього трибуналу, я, цар Соломон, владою, даною мені згори, орікаю в справі між звірами і людьми про першенство на землі: звірі мають підлягати чоловікові, а чоловік звірам.

- Як же се так? - запитали разом відпоручники людські і звірячі.

- А так. Ті звірі, що досі, служили чоловікові, мають служити йому й дальше. Ті звірі, що досі жили на волі і або боролися з чоловіком, або тікали перед ним, будуть чимраз більше улягати його перевазі, їх число буде меншати і чоловік добиратиме чимраз нових і ліпших способів на їх винищення.

- Де ж тут друга половина вироку, премудрий царю? - крикнули благально звірячі відпоручники.

- З тими звірами, що йому служать, має чоловік поводитися як зі слугами, близькими йому натурою і призначенням, як з творами, що так само родяться, ростуть, почувають голод і спрагу, біль і радість, смуток і втіху, як він. А тих, що йому ворожі, нехай убиває без зайвої муки.

- Де ж друга половина твойого вироку, премудрий царю? - ще раз крикнули звірячі відпоручники.

- За тих звірів, що йому служать, має чоловік дбати, має працювати і турбуватися за них, служити їм у їх хоробах і припадках,- мовив далі цар Соломон.

- Се він чинитиме для власної користі, премудрий царю! - мовили звірі.- Але друга половина вироку обіцяла нам…

- Дурні ви, невидющі! - крикнув, розсердившися, цар Соломон. І, підвівши праву руку, взяв нею положену обік себе на гаптованій подушці невеличку чорну паличку з великим блискучим діамантом на кінці.

- Всі, хто тут у залі, дивіться пильно на сей камінець, що на кінці сеї палички! - мовив цар і підняв паличку та держав її нерухомо просто перед собою.

Всі звернули очі на діамант.

- Що бачите?

- Нічого не бачимо,- відповіли всі в один голос.- Блиск того каменя сліпить наші очі.

- А тепер? - мовив цар і замахнув паличкою широке півколесо.

По залі пройшло глухе стогнання, окрик здивування і жаху, без виразних слів. Усі повитріщали очі на невидане диво.

Від замаху чудодійної палички в залі зробилося якесь дивне світло. Всі предмети, що були вперед видні, нараз зробилися якимись безмірно великими; їх віддалення від очей також збільшилося так страшенно, що вони немов щезали, робилися якісь прозірчасті, мов тінь або рідка мла. Натомість, у безпосередній близькості, всі побачили незліченні дрібні істоти - кульочки, палички, голки, хрестики та ниточки. Вони літали непроглядними хмарами скрізь у повітрі, плавали цілими струями при кождім русі, при кождім подуві, чіплялися міліардами кождого тіла, і де тільки знаходили собі поживу, крихіточку слини, плину, клею, поту, там зараз прилипали, росли, насисалися, пучнявіли і розпадалися, лишаючи по собі маленьку крапелиночку отруйного плину. І тут же на очах у всіх протягом кількох хвилин кождий міг бачити, як у кождого його сусіда - на тілі, в очах, у вухах, у роті, в крові, в легких (усі тіла при тім дивнім світлі робилися прозірчастими, великі тіла неначе щезали, а зате видні були тільки ті маленькі, невидні для голого ока) - скрізь творилися тисячі, міліони гнізд тих дивних, дрібненьких істот і кождої хвилі грозили затроїти, зіссати, знищити кожде найбільше