Джек Лондон - Мартін Іден, Джек Лондон

- От бачите, Мартінові зовсім ні до чого ваша загальна культура,- тріумфував Олні.- Він знає, що йому потрібно, і знає, як цього домогтися.

- Але ж латина тренує розум, дисциплінує його. Це найкращий спосіб дисциплінувати розум.- Рут подивилась на Мартіна, ніби сподівалася, що він змінить свою думку.- Ви бачили, як футболісти тренуються перед серйозним матчем? Латина для мислителя - саме таке тренування.

- Маячня! Так нам казали, коли ми малі були. Але одного нам тоді не сказали, полишаючи згодом самим докопатися.- Олні помовчав трохи задля ефекту й докінчив: - Нам не сказали, що хоч кожна вихована людина повинна вивчати латину, знати її вона зовсім не потребує.

- Це нечесно! - вигукнула Рут.- Я так і знала, що ти обернеш усю розмову на жарт.

- Але ж не дурний,- відказав Олні.- І до того слушний. Латину знають лише аптекарі, юристи та викладачі тієї ж таки латини. І коли Мартін хоче бути кимсь із них, я беру свої слова назад. Але що спільного має все це з Гербертом Спенсером? Мартін відкрив Спенсера і в захваті від нього. Чому? Тому, що Спенсер щось дав йому. А от ні вам, ні мені Спенсер нічого не може дати. Бо нам нікуди йти. Ти одного чудового дня вийдеш заміж, а мені взагалі нічого буде робити, як тільки наглядати за повіреними й агентами, що дбатимуть про мої гроші, коли я успадкую їх по батькові.

Олні підвівся йти, але в дверях спинився й вистрілив на прощання:

- Слухай, Рут, дай Мартінові спокій. Він сам чудово знає, що йому треба. Ти ж бачиш, чого він уже досягнув. Коли я дивлюсь на нього, мені стає прикро й соромно за себе. Бо ж він тепер куди більше знає про світ, життя й призначення людини, ніж Артур, Норман, я та й ти теж, незважаючи на всю нашу латину, романістику, германістику й оту «культуру».

- Але Рут моя вчителька,- по-лицарському заперечив Мартін.- Коли я й навчився дечого, то тільки завдяки їй.

- Дурниці! - неприязно глянув Олні на Рут.- Може, ви скажете, що й Спенсера читали за її порадою? Таж про Дарвіна й теорію еволюції вона знає не більше, ніж я про копальні царя Соломона! Пригадуєте, ви ошелешили були нас якоюсь карколомною дефініцією Спенсера про щось там таке неозначене, безладне й однорідне? От спробуйте розтлумачити їй цю думку і побачите, що вона не зрозуміє ані слова. Бо то ж, бач, не культура. Оце так. Але слухайте, Мартіне, якщо ви почнете дзьобати латину, я втрачу до вас повагу.

Увесь цей час, хоч і зацікавлений суперечкою, Мартін відчував щось фальшиве в розмові. Йшлося про науку й освіту, про основи знання, але школярський тон балачки ніяк не в’язався з поважністю його власних переживань, з тим невситенним, наче орліми кігтями, хапанням його за життя, з тим космічним трепетом, що торгав його аж до болю, з невиразним передчуттям, що все те дасться осягнути. Він порівнював себе до поета, викинутого на чужинний берег,- переповнений снагою краси, поет цей марно намагається оспівати її суворою, варварською мовою своїх нових родаків. Так було і з ним. Він відчував у собі болісне прагнення пізнати великі істини всесвіту,- а натомість мусив гаяти час на школярські балачки і сперечатися про те, треба вивчати латину чи ні.

«На біса мені латина? - сказав він собі того вечора, дивлячись у дзеркало.- Хай мертві лишаються мертвими. З якої речі ту красу, що горить у мені, я віддаватиму мертвим? Краса жива й вічна. А мови народжуються і вмирають. Вони прах мерців».

Мартін подумав, що навчився добре висловлювати свої почування, і, лягаючи спати, дивувався, чому не може так вільно говорити, коли буває з Рут. В її присутності він робився школярем і говорив, як школяр.

- Дайте-но мені часу! - промовив він уголос.- Дайте-но мені тільки часу!

Час! Час! Час! - безнастанно бриніла в ньому скарга.

Не з огляду на Олні, але, незважаючи на Рут і всю свою любов до неї, Мартін вирішив не братися до латини. Час був його грішми, а так же багато було справ важливіших за латину, так багато наук владно кликали його. До того ж він мусив писати, мусив заробляти гроші. Проте його досі ніде не друкували. Щось із кількадесят рукописів без кінця-краю мандрували по різних редакціях. Як же ж інші вправлялися? Він довгі години просиджував у читальні, переглядаючи те, що написали інші, пильно й критично вивчав чужий доробок, порівнював його з власним і намагався розкрити таємницю письменників, що примудрялися продавати свої твори.

Він був вражений, яка сила мертвеччини потрапляє на сторінки журналів. Не було в ній ані світла, ані життя, ані барв. Не було в ній ані найменшого подиху життя, і все ж її оплачували по два центи за слово, двадцять доларів за тисячу слів - так було сказано в газетному оголошенні. Його дивувала безліч оповідань, написаних, щоправда, легко й дотепно, але без будь-якої реальності. Життя таке дивне, таке чудесне, стільки в ньому нерозв’язаних проблем, мрій і героїчних змагань, а в цих оповіданнях сама тобі буденщина. Він відчував снагу й напругу життя, його жар і трепет, його нестримне шаленство - то от про це ж треба писати! Йому хотілося прославити проводирів злудних надій, безтямних закоханців, велетнів, що одчайдушно борються серед жахів і страждань, аж від зусиль їхніх життя мусить ломитися. А журнальні оповідання оспівували всяких містерів бетлерів, нікчемних грошоробів і буденні любовні історійки буденних сіреньких людців. «Може, це тому, що самі редактори журналів - буденні, сіренькі людці? - питав він себе.- Чи вони просто бояться життя, всі ці письменники, редактори й читачі?»

Головне Мартінове лихо було в тому, що він не знав особисто жодного редактора, жодного письменника, і не тільки жодного письменника, але навіть нікого, хто б хоч будь-коли пробував писати. Ніхто не міг поговорити з ним, порадити щось, підказати. Його зрештою почав брати сумнів, чи редактори це живі люди. Вони радше виглядали на коліщатка в машині. Так, справді-таки машина. Він виливав свою душу в оповіданнях, статтях та поемах і віддавав їх на суд машини. Він дбайливо складав рукопис, вкладав його разом з марками