Марк Твен - Пригоди Тома Сойєра, Марк Твен

від її тону хлопцеві стало ніяково.- Якби ти хоч трохи подумав про це,- не кажу вже - зробив…

- Ну, тітко, це ще нічого,- заступилася Мері.- Адже Том такий божевільний; він завжди квапиться, йому ніколи думати.

- То ще гірше! Сід подумав би. Сід прийшов би і сказав би, що він живий. Ох, Томе, колись ти пошкодуєш, що не старався хоч трохи любити мене. Пошкодуєш, але буде пізно.

- Ну, годі, тітонько, ви ж знаєте, що я люблю вас,- сказав Том.

- Я знала б краще, коли б це було хоч трохи видно з твоїх вчинків.

- Я, тітко, дуже шкодую, що не подумав про це,- сказав Том спокутливим тоном.- Зате я принаймні бачив вас уві сні. Хіба ж це нічого?

- Правда, це не так багато: адже і кішка іноді може уві сні щось побачити; а все ж таки краще, ніж нічого.

- Що ж тобі снилося?

- А ось що. У середу ввечері мені снилося, що ви сидите отам біля ліжка, а Сід коло дерев՚яного ящика, а Мері біля нього…

- Що ж, ми так і сиділи. Ми завжди так сидимо. Я рада, що ти хоч трохи згадав про нас уві сні.

- І ще мені снилося, що мати Джо Гарпера була тут.

- А вона ж таки справді була тут! Що ж тобі ще снилося?

- О, багато чого! Але тепер це як у тумані.

- Ну, спробуй пригадати! Можеш?

- Ще мені снилося, що вітер, вітер потушив…

- Пригадай, Томе! Вітер щось потушив… Що ж він потушив?

Том притиснув пальці до лоба, ніби дуже замислившись, і після хвилини тривожного чекання сказав:

- Пригадав! Пригадав-таки! Вітер потушив свічку.

- Боже мій! Далі, Томе, далі!

- Чекайте, дайте пригадати… Ага, ви сказали, ніби вам здається, що ці двері не зачинені.

- Так самісінько я і сказала. Пам՚ятаєш, Мері? Ну, далі!

- А потім… а потім… Ну, я не зовсім певний, але мені здається, ніби ви послали Сіда, щоб він… щоб він…

- Ну? Ну? Куди послала Сіда? Куди? Куди?

- Ви послали його… ви…. о, ви послали його… зачинити двері.

- О, боже мій! В житті своєму не чувала нічого подібного! От і не вір після цього снам. Зараз же побіжу розказати про це місіс Сіріні Гарпер. Подивимось, чи буде вона після цього плести всякі дурниці про забобони. Розказуй же, Томе, що було далі!

- О, тепер, тітко, я все бачу виразно, як ясного дня! Потім ви сказали, що я не поганий, а тільки… пустун і шибайголова і що з мене нічого питати, бо я винуватий не більше, ніж… лоша, чи що…

- Так, так, я так і сказала. Ох, ти, господи! Ну, що ж далі, Томе?

- Потім ви заплакали.

- Саме так. Заплакала, і не перший раз. А потім?

- А потім і місіс Гарпер заплакала і сказала, що Джо теж хороший… і як їй шкода, що вона побила його за вершки, які вона сама ж і вилила.

- Томе, дух божий зійшов на тебе! То був віщий, пророчий сон! Господи, боже мій! Розказуй далі!

- А потім Сід сказав… він сказав….

- Я, здається, нічого не говорив,- сказав Сід.

- Ні, Сіде, ти говорив,- сказала Мері.

- Помовчіть, і не заважайте Томові! Що він сказав, Томе?

- Він сказав… що сподівається, що на небі мені буде краще, ніж тут, на землі. Але, коли б я був краще поводився…

- Чи ви чуєте? Це ж достеменні його слова.

- І ви йому веліли мовчати.

- Слово честі, веліла. Ні, тут був ангел. Це ангел усе зробив!

- Потім місіс Гарпер говорила про те, як Джо стріляв з пістолета, а ви їй розповіли про кота Пітера і про «болевгамовувач».

- Справді! Справді!

- А потім ви довго говорили, як нас шукали в річці… і що в неділю по нас правитимуть панахиду. А потім ви з місіс Гарпер стали обійматися і плакати, а після того вона пішла…

- Саме так воно й було. Вірно це, як те, що я сиджу на цьому місці! Якби ти сам усе бачив і чув своїми вухами, Томе, ти не міг би розповісти докладніше. Ну, а потім що було?

- Мені здається, що потім ви молилися за мене… і я бачив вас і чув кожне ваше слово. І ви лягли спати, а мені стало вас так жаль, що я взяв і написав на шматку кори: «Ми не вмерли, ми тільки втекли і стали піратами» і поклав кору біля свічки; і такі ви добрі були уві сні, що я підійшов, схилився і поцілував вас у губи.

- Справді, Томе, справді? Ну, за це я тобі все прощаю.

І вона схопила Тома в обійми й стиснула його так, що він відчув себе останнім негідником.

- Це було дуже мило, хоч це був тільки… сон,- зазначив Сід, ніби сам до себе.

- Мовчи, Сіде! Людина робить уві сні те саме, що вона зробила б і наяву. Ось тобі велике яблуко, Томе! Я зберегла його на той випадок, коли ти знову повернешся додому. А тепер ідіть до школи… Дяка богові, що він зглянувся на мене і повернув мені тебе, бо він милосердний і довготерпеливий і, коли він бачить, що хтось заслуговує на ласку, тому він дарує її на цьому і на тому світі… Йдіть же до школи, Сіде, Мері, Томе, ідіть мерщій, бо ви забарилися…

Діти вирушили в школу, а старенька пішла до місіс Гарпер розповісти дивовижний сон свого племінника і посміятися з її невір՚я в чудеса. Сід визнав за краще не висловлювати того, що він думав, ідучи з дому. А думав він ось що:

«Тут щось не те. Хіба можна бачити такий довгий і доладний сон - без єдиної помилки?»

Яким героєм став тепер Том! Він не стрибав і не крутився, а поводився з гідністю, як і личить піратові, що почуває на собі всі погляди людей. І, справді, це було так: він намагався вдавати, ніби не помічає поглядів юрби і не чує шепоту, але в душі він був дуже радий. Менші хлоп՚ята бігали за ним слідом, пишаючися з того, що їх бачать разом з ним і що він дозволяє їм бути