Василь Олександрович Лисенко - Татарський острів, Василь Олександрович Лисенко

«Начальник поліції, гауптман Симон Маковій». Зайшов. За столом сидів чоловік з чорним, як смола, волоссям, на скронях густо посріблених сивиною, біла паморозь пробивалася і в невеличких, як у Гітлера, ніби приклеєних вусиках. Юрко привітався до нього і голосно сказав:

— Пане гауптман, я фольксдойч Юрген Берг. Мені потрібен начальник поліції пан Симон Маковій.

— Я начальник поліції Симон Маковій, — підвівся з-за столу чоловік, — чим можу бути корисний?

— Прошу ознайомитися з моїми документами. — Юрко простягнув посвідчення, видане Маєром.

Маковій прочитав, повернув посвідчення, шанобливо запитав:

— Що ж потрібно панові Бергу?

— Пане гауптман, — стримано проказав Юрко, — у нашій родині живуть біженці — мати і двоє дітей. Їм наказано з'явитися до поліції з теплим одягом і цінними речами. Є чутка, що біженців мають вивезти. Я прошу вас дозволити цим біженцям проживати в нашій родині і лишити їх в нашому селі.

— Чому пан Берг так вболіває за долю своїх біженців?

— На це є вагомі причини.

— Що ж це за причини, коли не секрет?

— Причини дуже важливі, — трохи повагавшись, відповів Юрко, — я люблю дочку цієї біженки і хочу з нею одружитися.

— Хіба біженка теж фольксдойч?

— Ні, вона українка.

— Ось як! — здивовано вигукнув Маковій. — Але ж фюрер не радить представникам німецького народу брати шлюб з представниками інших націй. Невже пан Берг не знає про цю вказівку? Кожен фольксдойч зобов'язаний турбуватися про чистоту своєї раси. Адже так, пане Берг?

— Звичайно, все це так, пане гауптман, — погодився Юрко. — Я, як представник німецького народу, вірою й правдою служу великому фюреру. І я довів свою відданість рейху. Недавно брав участь в бою в селі Дібровне і врятував від загибелі солдат фюрера. Мене представлено до високої нагороди.

— І все ж пан Берг вирішив брати шлюб з біженкою?

— Так, пане гауптман, — ствердно відповів Юрко, — я не бачу в цьому нічого лихого. Моя мати — українка. Вона любить Україну і навчила мене любити цю землю! І я люблю землю своєї матері. І від цієї любові ніколи не відступлюся. І хоча мій батько був німець, він теж любив Україну, шанував її народ, одружився на українці.

Обличчя Маковія потепліло, розпливлося в дружелюбній осмішці, холодні й колючі очі пройнялися лагідністю.

— Твоя мати виховала гарного вояка і вірного сина. Своєї землі ніхто не повинен цуратися. А як мати? Чи схвалила вона вій вибір?

— Так, пане гауптман, — підтвердив Юрко. — їй дуже подобається Леся, і вона давно сказала, що кращої невістки їй і бажати не доводиться. Навіть штандартенфюрер гер Маєр схвалив мій вибір.

— Хіба гер Маєр знайомий з вашими біженцями?

— Так, пане гауптман! Він не раз бував у нашій хаті.

— Хто ваші біженці, не комуністи?

— Ні, пане гауптман, — відповів Юрко, — біженка — дружина репресованого, а діти далекі від політики.

— За які провини репресовано чоловіка цієї біженки? За що його арештували?

— Служив у Петлюри, воював з більшовиками — от і арештували.

— Де він служив?

— Я ж кажу — у отамана Петлюри. Сотник.

— У якому полку? Не казала біженка?

— Казала. У полку імені гетьмана Полуботька.

— Цікаво. Як прізвище біженки?

— Павлюк Галина Денисівна. Дочка — Леся. І малий син — Євген.

— Пам'ятаю, — схвильовано мовив Маковій, — пам'ятаю сотника Павлюка! З Проскурова він родом, бравий і хоробрий був козак! Нелегку загадку, пане Берг, мушу я розгадати. Наказ про вивезення підозрілих із села видав начальник відділу СД гер Лау. Скласти ці списки доручено було покійному пану Підошві. От він і вніс їх у ці списки. І цей реєстр набрав сили. І що тут робити — не придумаю. Поки ви, пане Берг, поїдете на прийом до гера Лау — буде пізно. Я, на жаль, не маю повноважень вносити будь-які зміни в наявний список. І за самоуправство можу накласти головою, позаяк зараз діють закони військового часу.

Маковій уважно поглянув на Юрка, запитав:

— А як ви, пане Берг, потрапили в це село?

— Я й народився тут, — пояснив Юрко. — І мій батько з цього села, а мати — з Васильківських Дач.

— Берг, — ніби щось пригадуючи, мовив Маковій. — Не пам'ятаю. Ніби й не було в нашому селі Бергів. Я теж уродженець цього села.

— Так я не Берг, а Береговий. Син Василя Берегового.

— Так би й казав! — зрадів Маковій. — Ми ж з твоїм батьком в одному класі вчилися, разом учительську семінарію кінчали і чотири роки пробули на фронті. Всю Галичину і Польщу своїми ногами переміряли.

Начальник поліції підвівся з-за столу, плеснув Юрка по плечу.

— Твій батько мені життя врятував. На собі пораненого виніс із бою під Перемишлем. Де він зараз?

— На фронті.

— Гарний чоловік був твій батько. Чотири Георгії мав за хоробрість. Як же його син став фольксдойчем?

— Хіба ви не знаєте? Мій прадід був виходець із Пруссії, його пан Хоткевич виписав замок будувати. У нас лишилися документи. Пан Маєр і видав мені посвідчення про приналежність до німецької нації.

— Зрозуміло, — кивнув головою Маковій. — Зараз бути німцем нікому не завадить. Я й матір твою знаю. Передавай їй моє вітання, якось виберу час, зайду до вас у гості.

— Заходьте, пане Маковій, будемо раді.

— Скільки ж тобі років?

— Скоро буде шістнадцять.

— Чи ж не рано ти задумав одружуватися?

— Як вам сказати, пане Маковій, — зам'явся Юрко. — Одружуватися мені й справді ранувато. Але дівчину дуже люблю. Зачекаю рік-другий і буду одружуватися.

— Зрозуміло, — мовив Маковій. — Спробуємо щось зробити, подзвонимо пану Маєру, розповімо йому про вказівку пана Лау. Може, він залишить ваших