Олександр Павлович Бердник - Привид іде по землі, Олександр Павлович Бердник

— Ось ордер на арешт. Приміщення ми опечатаємо… Ви підете з нами. Ви теж. Лосс, здається? Каторжанин, який втік із в’язниці…

Похмура посмішка з’явилася на обличчі Тенка. Болісно зморщився високий благородний лоб. Він рішуче підступив до маленького пульта на стіні біля вікна, взявся за важілець.

— Ні, сеньйоре, — почувся голос ученого. — Воронам не доведеться ласувати трупом. Одним порухом руки я знищу всю лабораторію. Розумієте? Всі папери, всі розчини згорять. Отже, забирайтеся геть.

Лосс, спантеличений, деморалізований тим, що відбувалося, не міг вимовити й слова. Він відчував тільки одне — нездоланний вихор долі захопив не лише його, а й Тенка, і ніхто, ніщо не вирве їх із цього вихору.

Брязнули вікна. В отвори просунулися стволи автоматів. Чоловік у сірому застережливо підняв руку.

— Сеньйоре Тенк! Ми одержали надзвичайні повноваження. Я дам наказ стріляти.

Вчений саркастично розсміявся.

— Повноваження! Ха-ха-ха! Нікчеми, які ви нікчеми! Та я не боюся смерті, зрозумійте ви! Я сам, сам іду назустріч їй. Я йду в пітьму, де ви мене не дістанете. Ха-ха-ха! Яка мізерія. Вам не дістануться мої праці, моя думка, безсонні ночі. Інші вчені повторять винахід, але…

— Взяти його! — пролунав голос, заглушаючи слова вченого.

Три полісмени шуліками метнулися до Тенка, схопили його за руки. Та було пізно. Невловимим рухом професор повернув важілець. Затріщали іскри — і в ту ж мить яскравим полум’ям спалахнули всі шафи, стенди, всі папери в лабораторії.

Поліцаї відсахнулися. Десь надворі завила сирена. Чоловік у сірому підбіг до Тенка, міцно схопив його за руку й потягнув до виходу, затуляючись рукавом від диму.

— Геть, мерзотнику! — закричав учений, вириваючи руку. Він схопився за шафу, вдарив агента ногою.

— До мене! На допомогу! — закричав агент.

Два полісмени, кашляючи від диму, підскочили до професора. Вчений, схопивши в кутку палицю, загрозливо підняв її над головою.

— Ось у цій посудині — нітрогліцерин! — страшно закричав він. — Геть звідси, собаки, або я все висаджу в повітря!

— Заберіть у цього божевільного палицю! Стріляйте! — пролунав одчайдушний голос. Ударили постріли. Почувся стогін. Напружуючи волю, професор замахнувся. Брязнуло скло. І в ту ж хвилю гримнув страшенний вибух. Будинок розвалився навпіл…

Лосс одчайдушним зусиллям волі опанував себе. Блискавично майнула думка — проникливість тіла врятує його. Потужна сила завертіла Алессандро у вихорі гарячого повітря і кинула геть, у пітьму. Він упав десь біля каштанів, заглибився на півметра в землю. Судорожно висмикнувши ноги, Лосс пробрався за паркан. З усіх боків чулися тривожні свистки, сирени. До палаючих руїн будинку мчали машини.

Завмираючи від жаху, Алессандро стрімголов кинувся бігти геть від місця катастрофи назустріч невідомій долі…

Глухими алеями Каса-де-Кампо Лосс вибрався за місто. Похапливо перебіг зарослою долиною, крутим урвищем видряпався в густі хащі. Тут на маленькій галявині, під буйним кущем бузини він ліг і втомлено заплющив очі. Туман огортав свідомість, думки розтікалися болісним хаосом, не зупиняючись на чомусь певному.

Спочити… Трохи спочити… Забути все. Та не забудеш. В один День життя Алессандро вмістилося стільки подій, що їх вистачило б на довгі роки. Це страшніше, ніж муки в Санта-Пенья. Один день — і все загинуло, над ним нависає смерть. Так, смерть, якщо не буде чуда.

Лосс аж підвівся від хвилювання, розплющив очі. Між гіллям дерев мерехтіли яскраві зірки. їхній вигляд пробудив у душі Алессандро невимовну жадобу до життя. Жити, жити! Будь-якою ціною жити! Жити!.. Просто так, без всякої мети, жадібно відчуваючи всім єством благодатні дари землі, приємну свіжість повітря…

Холод, страшний холод проник до самого серця Алессандро. Він застогнав, поворушився. Ось він — результат його замірів. Який ганебний кінець. Тенк загинув, загинули такі думки, такий надзвичайний винахід. А він — Лосс — скоро зникне, як тінь.

Байдуже світять з неба зірки, тихо шепоче про щось поряд із ним кущ бузини. А де ж його тіло? Воно майже до половини поринуло в землю!

Завмираючи від жаху, Лосс із величезним зусиллям виліз із ґрунту й зупинився похитуючись. У відчаї схопився за голову. Навіщо було так нехтувати довір’ям ученого, піддаватися ілюзорним ідеям всемогутності. Чому він так поспішив? Навіть не подумав про повернення до нормального стану. Треба було дізнатися про антипрепарат, треба було розпитати Тенка про все.

Тепер — кінець! Антипрепарата він не дістане… А може… зробити самому?.. Ні. Це неможливо. Формула? Так, він знає формулу, але… технологія, попередній процес, вихідні речовини. Ні, він сам нічого не зробить.

А Моріс Потр? Спалахнуло раптом у свідомості. Адже йому все довіряв Тенк. Француз напевно знає всі попередні роботи. Значить, є людина, яка може врятувати Лосса. Моріс міг би за одну добу відтворити антипрепарат… І тоді закінчився б кошмар.

Але як потрапити в Париж? Лосс навряд чи спроможний зробити це. Крім того, його шукають по всій Іспанії. До кого звернутися, хто допоможе? Хто добереться до Парижа?

Катрен! Тільки вона одна — люба дружина. їй можна все відкрити, вона зрозуміє й допоможе. До неї, негайно до неї.

Розпач, сумніви, зневіра хмарою нависли над душею Лосса, почуття втоми й відчаю намагалися зламати його волю, змусити відмовитись од боротьби.

Може, не треба нікуди йти? Впасти отут, на скелях, заснути, і хай його поглине земля, темрява, смерть. Смерть? Ні! Він не хоче вмирати! Жити! Як завгодно жити, аби тільки бачити ясні зорі на небі, чути шелест дерев, вдихати п’янкі аромати землі…

А, може, він буде жити й так? Ні, це неможливо. Треба спати, а вві сні його проковтне земля. Він — не нормальна людина,