Сергій Шнерх - Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх

смоктали як цукерки. А моєму товаришеві ставало все гірше. Він навіть не просив пити. Поїли його силоміць солоною водою. Той німець, якого ми вчили, також дав мені для нього якісь порошки.

Я з росіянином був у дещо кращому становищі, бо в англійському таборі щось діставали їстівного. Наші ж товариші страшенно голодували. Варили гілочки з якихось кущів. Хіба що вже могли посолити. Забули відлік часу. Ніхто не знав, який день, місяць. Як довго це продовжувалося? Одного разу офіцер частини зібрав тих, хто ще міг стояти і ходити, зачитав наказ про переведення всіх іноземців в інше місце. Через деякий час приїхала машина з німцем-перекладачем англійської та німецької мов і забрали наших хлопців. Ні вони, ні ми не знали куди. Я не міг покинути хворого друга і залишився з ним, бо англієць сказав, що має наказ забрати всіх здорових, а відносно хворих — не знає, що має з ними робити.

Ми залишились удвох. Було дуже сумно без хлопців. А Орест став щораз частіше приходити до пам'яти. Видно, криза минула. Я продовжував навчати німця. Російської мови я не знав, отже, говорив українською. Але приносив сіль і кусень хліба для Ореста. Хліб варив як кашу з дрібнонарізаними трав'яними корінцями. Орест не міг жувати, тому це все випивав, бо «каша» була дуже, дуже ріденька. Раптом певної ночі він розбудив мене, а спали ми разом, щоб було тепліше, і попросив їсти. Але дати не було що — лише листя. Тоді я розбудив офіцера, розказав йому суть справи і спитав, чи має щось їстівного. Він дав мені жменю каші, але попередив, що її треба потовкти, бо його шлунок слабкий і не перетравить їжу. До світанку я зварив цю «кашу», нагодував його, і він одразу заснув. Я знову пішов до німця, хоча він просив уже не приходити, бо я не знаю російської мови. Але не здивувався, коли мене побачив. Нагодував. Я розказав йому про Ореста. Він дав мені соли, а в другу ногавицю насипав якоїсь крупи. На КП мене не перевіряли, бо вже знали, що у штанинах ношу сіль і від мене «пахне» оселедцем. Цю крупу я знову товк на камені і з корінцями варив. Ми це їли уже вдвох. Сіль роздавав не всім, а тільки тим, у кого з ясен текла кров. Орест хотів сісти, але не міг, бо живіт не згинався: був твердий, як дошка. Я підкладав йому під спину два наплечники, і так напівлежачи він відпочивав. Надворі стало вже тепліше, і я вирішив роздягнути Ореста й погріти його на сонці. Він скаржився на болі спини. Коли я зняв з нього одежу, то побачив, що спина була суцільною червоною плямою. Я не знав, що робити. Привів офіцера. Але й він тільки розвів руками, сказавши, що не знає, що це таке і як його лікувати. І пішов геть. Що це було — не знаю, чи від лежання, бо лежав, мабуть, з місяць, чи від укусів паразитів, яких у нас не бракувало. Мені потім сказали вдома, що це були пролежні від довгого лежання на спині, але і «квартиранти» також у цьому допомогли, бо там було тепло.

Одного дня появився автомобіль з англійським військовиком і перекладачем. Підійшли з офіцером до нас. Прочитали наші прізвища і сказали збиратися. Попрощалися з німцями, які добре відносилися до нас. Вони допомогли віднести Ореста до машини, і нас повезли в невідоме.

«Відпочинок» на березі моря

Їхали ми в кузові машини під брезентом напевно довго, бо встигли виспатися. Водій дав нам печива, чим підкріпилися. Коли прибули на місце призначення, то побачили, що до нас біжать наші хлопці. Ми зняли Ореста з машини і подалися до одинокої будівлі, що стояла майже на березі моря (до моря було 30-40 метрів). Це була стайня. Інші фермерські будівлі були знищені. Хлопці потіснились і ми зайняли «спальні» місця. Обмінялися новинами і довідалися, що тут є українці і молдавани. Начальником табору був якийсь туркмен чи таджик. Появилася можливість помитись і позбутися паразитів. Коли було тепло, то купалися в морі. Але їжі знову не давали. Хлопці, переважно невеличкими групами, ходили за 7-8 кілометрів у село випрошувати їжу. Одного разу взяли й мене. Якщо хтось ще мав дещо для обміну, то було простіше дістати їжу, але переважно жебрали. Німці крім бобів, фасолі та гороху нічого не давали. Я приніс горнятко бобів, потовк їх і зварив у морській воді, бо прісної не було. Страва вийшла дуже гіркою й солоною, але голод не перебирає. Хтось порадив воду кип'ятити двічі. Це трохи допомагало.

Якось молдавани вкрали човен у німців і попливли до напівзатопленого корабля, який у сонячний день було видно на обрію. Розвідали і знайшли в трюмах пророслу пшеницю. Її у таборі обмінювали на одяг. Човен «здавали» в оренду за половину здобичі. Зібралась і наша команда, в яку попав і я. Цілий день пливли тільки в один бік. Заночували на кораблі. Зранку пшеницю набирали сорочками, щоби стекла вода, і тільки тоді зсипали у човен. Так проминув цілий день і ми мусили знову заночувати на кораблі. А хлопці думали, що ми потонули. Повернулися вже під вечір змучені, зате задоволені. З пшениці варили кашу і пекли коржики на блясі. Ходили з роздутими животами, бо, очевидно, пшениця забродила. Але зате не дошкуляв голод.

Через певний час прийшов начальник табору з представниками комітету Червоного Хреста. Нас вивели у двір і порахували. Звернули увагу на тих, які стояли останніми в колоні. Через перекладача поцікавилися, що ми їмо. Я вийшов з колони, показав наші коржі. Був змушений пояснити, де ми здобули пророслу пшеницю. Німець переклав це все англійцям. Вони похитали головами і пішли. Незабаром приїхала вантажівка, якою привезли нам тижневий запас харчів. Усе було запаковане в консервних банках, навіть хліб. Ми вже мали їжу, але й дуже багато клопоту, бо інші приходили до нас її випрошувати, а деколи ще й погрожували. Так продовжувалося доти, доки не почали возити продукти всім.

Тим часом серед полонених пройшов слух, що