Автор невідомий - Народні казки - Італійські казки

— Гаразд, приходь завтра вранці, — сказала красуня третьому. — А грошей мені ваших не треба.

На другий день прибігає раненько парубок. Красуня впустила його до пекарні й каже:

— Як ти мене любиш, то заміси оце тісто.

— Залюбки, — радо згодився парубок.

Почав він місити, а тісто ніяк не вимішується. Настав уже день, надійшов вечір, упала ніч, а він ніяк не вирве рук із тіста. Аж як настав ранок, тісто замісилось. То чарівна сила діаманта не давала парубкові його замісити.

— Довгенько ж ти місив тісто, — сказала красуня. — Ні, таких робітників мені не треба, — і вигнала залицяльника геть.

Коли це приходить другий парубок. Вона й каже йому:

— Як ти мене любиш, то заміси оце тісто.

От парубок місив-місив… Уже день минає, минув вечір, настала ніч, а він усе місить. То чарівна сила діаманта не давала йому скінчити роботу. Аж на ранок другого дня тісто, нарешті, замісилося.

— Кепський із тебе робітник, що місив тісто цілу добу. Іди собі геть, — сказала красуня.

Та й вирядила його з пекарні.

Аж тут і третій парубок прийшов. Проситься, щоб красуня впустила його. Вона й цьому:

— Як хочеш, щоб я переконалася, чи з тебе буде роботящий чоловік, — заміси оце тісто.

— Гаразд, — сказав парубок. — Я до цієї роботи звик.

Місив він, місив, місив-місив, а тісто все не замішується й рук не дає з себе вирвати. Вже й день минає, й ніч настала, а він місить. Аж уранці, врешті, замісив.

— Ну та й робітник із тебе, — присоромила його красуня. — Ні, з таким я знатися не хочу.

Та й випровадила парубка з пекарні.

Зійшлися посоромлені парубки й змовилися притягти красуню до суду, — за те, що вона з них, мовляв, насміялася.

А за тих часів стражниками були не тільки чоловіки, а й жінки. От і прийшли до пекарні аж чотири стражниці, щоб заарештувати красуню.

— Чарівна сило діаманта, — шепнула вона, — зроби так, щоб ці жінки пересварилися між собою і скублися цілий день і цілу ніч аж до ранку.

Стражниці як стій зчинили між собою сварку, а згодом дійшло й до бійки.

А суддя чекав-чекав своїх стражниць та й послав наступного ранку стражників, щоб розшукали їх.

Тільки-но підійшли стражники до пекарні, а красуня й шепнула діамантові:

— Зроби так, щоб вони забули, куди й чого їх посилали, і хай грають собі в довгої лози.

Вона ще й не доказала, а стражники понахилялися і ну стрибати один через одного, та все далі та далі від пекарні, а тоді вулицями через усе місто — поки їх не стало й видно.

Саме тоді до пекарні підповзла черепаха. Красуня виглянула у вікно. Тільки-но черепаха її вгледіла, як обернулася на молодого вродливого чоловіка.

Отак діждалася вірна дружина свого коханого, врятувавши його від лихих чарів. Відтоді він уже ніколи не обертався на черепаху, а довіку був доброю, чесною людиною, і добрі люди шанували й любили його.

Ось що розповідають у наших краях. Жив колись у селі Кальтанісетті хлопець-пастух на ім’я Мартіно. Бідний він був: ходив у полатаній куртці, драних черевиках і старому повстяному капелюсі. За спиною в нього завжди теліпалася повстяна торбина. Тільки вроду Мартіно мав незвичайну, — мов те сонце в блакитному небі, і вмів він дуже гарно грати на сопілці, а ще краще співати.

Наймався хлопець за пастуха то в одному, то в другому селі. І всюди дівчата просто гинули за ним, парубки — заздрили, а літні люди завжди найпривітніше йому всміхались.

Це й запаморочило молодикові голову, і великі гордощі опанували його душу. Іде він якось, натомлений, від одного села до другого та й сів на камінь посеред галявини спочити. Витяг із торбини свою сопілку та й заграв, що знав.

Почула те лісова фея і схотіла подивитися, хто це так гарно грає. Пурхнула вона зі стокротки на конюшину, з конюшини на дзвіночок, із дзвіночка — на гвоздику та й прилетіла, мов метелик, — а саме так і літають феї, — до галявинки.

— Ой, який ти щасливий, юначе! — вигукнула фея, побачивши Мартіно. — Хто твою гру почує — зачарується, а тебе побачить — замилується.

— Ет, не кажи! Хіба є нещасливіший на світі, ніж я? Подумай сама: щоб люди змогли побачити мою вроду, я повинен отак никати, як бездомний собака, від села до села. Хіба я не вартий того, щоб люди самі збігалися звідусіль помилуватися мною? З такою вродою мені тільки золотою статуєю бути. Отоді-то я був би щасливий!

— Гаразд, я дам тобі таке щастя. Це мені неважко.

Фея доторкнулась до Мартіно своєю чарівною паличкою, і тієї ж миті він у чому був, у тому й став весь золотий. І його повстяний капелюх, і полатана куртка, і вільхова сопілка, і навіть камінь, на якому сидів Мартіно, — все стало золотим.

Фея радісно заплескала в свої малесенькі долоньки, засміялась і пурхнула, як метелик, із гвоздички на дзвіночок, із дзвіночка на конюшину, з конюшини на стокротку, а там і геть зникла серед лісових квіток.

А золотий пастушок залишився сидіти сам посеред галявинки на золотому камені.

Здійснилося бажання Мартіно: з ближніх і дальших сіл потяглися люди, щоб помилуватися ним. Вечорами на галявці збирались хлопці з дівчатами і співали веселих пісень. Дехто з хлопців грав на сопілці, а всі танцювали.

Тільки Мартіно сидів непорушно. А як йому кортіло поспівати й потанцювати з хлопцями та дівчатами! Він хотів був піднести сопілку до губів, але золота рука його