Лаймен Френк Баум - Озма з країни Оз

Усі якусь хвильку мовчали, а потім Дороті сказала:

— Не варто іще раз карати Короля Номів. Боюся, що нам доведеться піти звідси без нашого друга.

— Коли його тут нема, ми не можемо його визволити, — сумно погодився Страхопуд. — Бідолаха Нік!

— А мені він винен платню за шість тижнів! — сказав один з Генералів, утираючи сльози рукавом гаптованого золотом мундира.

Сумні-сумні, вирішили вони вернутись у горішній світ без свого колишнього товариша, і Озма наказала йти.

Військо перше вийшло в коридор, потім — королівська родина Озу, а позаду — Дороті, Озма, Страхопуд, Біліна й Тік-Так.

Короля Номів вони покинули на троні, сердито насупленого, і навіть не подумали про небезпеку, та раптом Озма чогось оглянулась назад і побачила, що за ними біжить великий гурт воїнів із мечами, списами й сокирами напоготові, щоб повбивати втікачів, як тільки наздоженуть їх.

Очевидно, Король Номів зробив останню спробу затримати їх, але марно, бо Дороті, побачивши небезпеку, зупинилась, помахала рукою й прошепотіла наказ чародійному поясові.

І вмить передні воїни обернулись на яйця, які розкотилися по підлозі печери в такій кількості, що задні не могли йти далі, не наступаючи на них. Та коли воїни тільки побачили яйця, в них пропала будь-яка охота рухатись далі, вони повернулись й кинулися, мов шалені, тікати в печеру, а здоганяти втікачів відмовились.

Наші друзі вже без ніяких перешкод дійшли до кінця коридору й опинились надворі, на похмурій стежці між двома високими горами. Але шлях до Еву лежав перед ними вільний, і вони щиро надіялися, що більше не побачать Короля Номів та його жахливого палацу.

Загін вели Озма верхи на Леві-Боягузі й Королева країни Ев — на Тигрі. Королевині діти йшли поруч неї, рука в руці. Дороті їхала на Кобилиці, а Страхопуд ішов і командував військом замість відсутнього Залізного Дроворуба.

Помалу дорога почала світлішати: між гори пробивалося більше сонця. І невдовзі вони почули гупання велетневого молота по землі.

— Як же ми оминемо цього страхітного залізного чоловіка? — спитала Королева, що боялась за своїх дітей. Але Дороті владнала все з допомогою чародійного пояса.

Велетень застиг нерухомо з піднятим угору молотом, і весь загін безпечно пройшов поміж його чавунними ногами.

Коли на узбіччі й траплялися тепер метушливі сіро-бурі Номи, вони шанобливо мовчали, і нашим мандрівникам не докучав, як перше, їхній нахабний сміх. Номам таки не було з чого сміятись, адже їхній Король зазнав поразки.

За велетнем вони знайшли золоту Озмину колісницю, що стояла так, як вони її покинули. Лева й Тигра запрягли в ту розкішну колісницю, і в ній вистачило місця і для Озми, і для Королеви та шістьох дітей.

Малий Еврінг захотів їхати з Дороті верхи на Кобилиці, що мала довгу спину. Принц уже оговтався від своєї сором’язливості й щиро прихилився до дівчинки, що врятувала його, тому вони стали щирими друзями і, їдучи, весело розмовляли. Біліна теж сиділа на дерев’яній голові, яка, здавалось, і не помічала курчиної ваги, а хлопчик не міг надивуватися, що Курка вміє говорити, та ще й так доладно.

Коли під’їхали до провалля, Озмин Чарівний Килим безпечно переніс їх усіх через нього, і ось уже над дорогою почали траплятись дерева, на яких співали пташки, і вітрець доносив з евських ланів та луків пахощі квітів та свіжоскошеної трави, а сонце світило, зігріваючи їх і виганяючи з них холод та вогкість підземного королівства Номів.

— Я був би цілком задоволений, — мовив Страхопуд до Тік-Така, — якби тільки Залізний Дроворуб був із нами. А так у мене серце крається, що ми покинули його там.

— Еге, він був слав-ний хлоп-чина, — погодився Тік-Так, — хоча й не з дуже трив-кого ма-те-ріалу.

— Та ні, бляха — чудовий матеріал, — поквапився сказати Страхопуд, — а коли з сердешним Ніком Рубачем що й траплялося, то його легко було запаяти. Крім того, його не треба було накручувати, і він не виходив з ладу.

— Мені ін-коли хо-четь-ся, — сказав Тік-так, — щоб я був на-пха-ний со-ло-мою, як ти. Мід-ним бути важ-ко.

— Я не маю причин нарікати на свою долю, — відказав Страхопуд. — Час від часу трохи свіжої соломи — і я знов наче новенький. Але я ніколи не буду таким блискучим джентльменом, як мій бідолашний покійний друг — Залізний Дроворуб.

Можете бути певні, що Королева країни Ев і її діти були в захваті від того, що знову бачать свій рідний край, а коли на обрії з’явилися вежі Евського палацу, вони мимохіть радісно закричали. Малий Еврінг, що їхав на спині в Кобилиці поперед Дороті, так зрадів, що дістав з кишеньки кумедного бляшаного свистка й пронизливо засюрчав у нього, так що Кобилиця злякалася, стрибнула й зіп’ялася дибки.

— Що це? — спитала Біліна, змушена залопотіти крильми, аби втриматись на голові в схарапудженої Кобилиці.

— Це мій свисток, — відказав Принц Еврінг, простягти Курці долоню, на якій лежав свисток.

Свисток був зроблений із бляхи у вигляді маленької свинки й помальований зеленим. Свистіти треба було у свинчин хвостик.

— Де ти взяв його? — спитала Руда Курка, уважно розглядаючи іграшку блискучими очицями.

— В палаці Короля Номів, поки Дороті вгадувала — взяв і поклав у кишеньку, — відповів маленький Принц.

Біліна засміялась, чи то химерно засокотіла — це їй правило замість сміху.

— Нічого дивного, що я не могла знайти Залізного Дроворуба, — сказала вона. — І що чародійний пояс не зміг його відчарувати, і що Король його не знайшов!

— Що ти хочеш сказати? — спитала Дороті.

— Таж він весь