Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Незабаром виявилось, що й експедиційні робітники, які працювали зі мною не перший рік, намагаються всіляко ухилитися від цього походу. Старший робітник — татарин Іван, якого я спочатку вибрав своїм супутником, несподівано захворів ревматизмом, чого з ним раніше не траплялося. Вирішивши, що Іван просто втомився за останні дні — на його частку випадало особливо багато всіляких справ, — я оголосив, що зі мною їде Петро. Здоровенний життєрадісний веселун Петро зажурився після цієї розмови. Наступного ранку він став скаржитися на малярію.

Я почав підозрювати лихе. Ясно було, що не труднощі шляху примушують робітників ухилятися від походу. Але тоді що ж?.. Подумавши, я вирішив звернутися за роз’ясненнями до кухаря Шоди, немолодого таджика, який уже четвертий сезон незмінно завідував кухнею в моїх партіях. У нього були дружина, діти, будиночок у Душанбе, але природжена пристрасть до бурлакування примушувала його щоліта змінювати затишну мазанку з прохолодним хаузом[54] і тінистим виноградником на намет і вогнище геологічного табору. Шоди знав Середню Азію від Паміру до пісків Бетпак-Дали й від льодовиків Хан-Тенгрі до Каспію. По-східному хитрий, спокійний і проникливий, він умів домовитися зі всіма і був незамінним посередником при різноманітних операціях з мешканцями гірських кишлаків та оаз.

Щоб переговорити з Шоди наодинці, я в день перед від’їздом повернувся з маршруту раніше, ніж зазвичай.

Шоди сидів навпочіпки біля дошки, що служила кухонним столом, і рубав баранину. Навпроти Шоди на повстині сидів, схрестивши по-східному ноги, старий чабан у ватяному халаті, що пістрявів безліччю різноколірних латок, і у величезній синій чалмі. Очі старого були заплющені. Він тихо похитував головою.

Зачувши мої кроки, Шоди озирнувся.

— А, начальнику, робота кінчав?.. Давай швидше чай пити, дуже хороший перепічка є, — швидко заговорив він, продовжуючи своє заняття.

Старий вівчар розплющив єдине око — на другому у нього виявилося більмо — і, торкнувшись долонями рудувато-сивої бороди, протяжно сказав:

— Салам алейкум[55], начальнику!

— Алейкум салам, ата[56], — відповів я, стягуючи з плечей важкий рюкзак і відстібаючи польову сумку й револьвер.

— Добре, начальнику? — напівзапитливо мовив гість, зробивши широкий жест зморшкуватою коричневою рукою і проникливо дивлячись на мене своїм єдиним оком.

— Добре, дуже добре, якши[57], — в тон йому відповів я, витягуючи з рюкзака зразки мінералів.

— Добре? — ще раз запитав старий, указуючи на принесені камені й обережно торкаючись одного з них скорченим пальцем.

— Дуже добре, ата.

Вичерпавши, таким чином, усі доступні нам теми, ми замовкли. Шоди приніс чай і перепічки. Під час чаювання я почав розмову, що цікавила мене.

— Шоди, — сказав я, — приготуй, будь ласка, продуктів днів на три для двох чоловік. Завтра поїдемо нагору, ген туди, — і я вказав на гребінь Хозер-Мечського хребта.

— Кафандар? — запитав Шоди, не дивлячись на мене, і я помітив, що старий вівчар при цьому слові стрепенувся і розплющив око.

— Так, Кафандар. Налий мені ще чаю. Разом із продуктами не забудь приготувати ячменю, ми візьмемо коня.

— Дуже важкий дорога, начальнику, — байдуже відзначив Шоди, подаючи чай.

— Нічого, Шоди! Ми з тобою пройдемо. Й не по таких місцях лазили. Пам’ятаєш Рушан?

Шоди швидко поглянув на мене, і мені здалося, що я прочитав у його очах страх.

— Яка людина піде з тобою Кафандар? — запитав він.

— Ти.

Шоди якийсь час зосереджено мішав у казані, де кипів баранячий жир, відтак заговорив про щось із вівчарем. При слові «Кафандар» старий чабан співчутливо клацнув язиком і, похитавши головою, подивився на мене.

Я мовчки спостерігав за ними.

— Дуже кепське місце, — сказав, нарешті, із зітханням Шоди, ні до кого не звертаючись.

— Де кепське місце? — поцікавився я.

— Кафандар.

— Чому, Шоди?

— Я не знаю… Пішла людина — пропала людина. Дуже кепське місце.

— Що ж там — вовки, барси чи басмачі[58]?

— Не знаю, — і він додав пошепки: — Такий кепське місце, говорити зовсім не можна.

— Дурниці, — сказав я. — Все це дурниці, Шоди. Це, либонь, жінки в кишлаках вигадали.

Шоди дуже серйозно подивився на мене.

— Це старі люди кажуть, — відповів він, роблячи наголос на слові «старі», і відвернувся.

— А що кажуть? Я нічого не знаю. Поясни, будь ласка.

Шоди мовчав.

— Чому не відповідаєш? Раз я збираюся туди їхати, я мушу знати. Якщо там справді щось небезпечне, ми попросимо допомоги у прикордонників. Ну, кажи, кажи…

Шоди продовжував мовчати. Я відчував, що він вагається.

Старий із цікавістю стежив за нами. Я вже приготувався утретє повторити своє питання, коли нараз Шоди заговорив. Він говорив з удаваною байдужістю, не обертаючись і продовжуючи помішувати в казані, але в його голосі чулося незвичайне хвилювання.

— Там дуже маленька людина є, дуже багато маленька людина. Дуже погана людина. «Сніговий шайтан[59]» називається. У земля живе глибоко. Вночі бігає, їсти шукає. Киїк[60] знайшов — собі тягнув; барс знайшов — собі тягнув; росіянин, таджик, узбек — усіх собі тягнув. У земля тягнув. Потім їв. Уночі маленька людина кричала голосно, дуже страшно кричала. Я чув один раз. Ось так кричала, — і Шоди, склавши по-особливому губи, тихо видав глухий, завиваючий звук — чи то