Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Гучний крик змусив його замовкнути. Старий чабан, схопившись із повстини, несамовито загорлав щось, бризкаючи слиною й люто витріщаючи своє єдине око. Халат гостя від різких рухів почав підозріло потріскувати. У пронизливих вигуках старого упереміж із російськими й таджицькими прокльонами найчастіше повторювалося слово «Кафандар». Шоди, сидячи навпочіпки біля багаття, уважно дивився на шаленіючого вівчаря і не робив анінайменшої спроби зупинити його. Старий продовжував клясти. Нараз Шоди також схопився й почав кричати і жестикулювати, злісно поводячи очима.

Я вже не розрізняв окремих слів. Не припиняючи ні на секунду кричати і не слухаючи один одного, вони по черзі указували на мене, на коней, що паслися неподалік, на небо; старий бив себе в груди і наступав на Шоди. Я спробував зупинити їх, але це не справило жодного впливу. Тоді я вирішив почекати, поки вони втомляться й замовкнуть.

Старий вівчар видихався першим. Він замовк і, витираючи полою халата піт, що струмував по обличчю, кілька секунд злісно дивився на нашого кухаря, відтак знову відкрив рота, але судомно закашлявся і, бурмочучи прокльони у проміжках між нападами кашлю, зашкандибав від табору, спираючись на свою величезну сукувату палицю. Шоди рушив було за ним, продовжуючи кричати й махати руками, але потім плюнув і повернувся до вогнища.

— Що з ним, Шоди? — запитав я, бачачи, що до кухаря вже повернувся його звичний спокій.

— Зовсім дурний чоловік, — відказав Шоди. — Старий, а зовсім дурний. Зовсім не знає, що каже.

— Чому він розсердився?

Шоди обернувся й уважно подивився на мене.

— Закон є у старих людей у горах. Не можна говорити чужа людина про «сніговий шайтан». Чужа людина піде шукати «сніговий шайтан». Зовсім кепсько буде. «Шайтан» дуже ображайся. Чужа людина їсти буде, потім кишлак піде, баран їсти буде, цап їсти буде, всіх їсти буде, — навіщо про нього говорив.

— А, значить, ти порушив закон, розповівши мені про це?

— Я гадав, старий не розумій…

— Дурниці все це, Шоди, — сказав я рішуче. — Це ваші мулли[61] вигадали. Адже, либонь, ніхто ніколи не бачив цих «снігових шайтанів».

— Яка людина бачила, та зовсім пропала, ніколи додому не приходила, — резонно відповів Шоди.

— Тим більше дурниці, — повторив я.

— Я не знаю. Стара людина каже — є «сніговий шайтан». Я не бачив. Один раз чув, як кричав «сніговий шайтан», чув, як кінь собі тягнув. Памір було — Бель-Дара… Пам’ятаєш?..

Я з подивом поглянув на Шоди. Він замовк, задоволений враженням, яке справили його слова.

Бель-Дара!.. Це було кілька років тому. Так, я пам’ятав її добре… Працюючи там, я одного разу не встиг до темряви повернутися в табір і заночував у печері в горах. Тієї пам’ятної ночі табір стояв на Бель-Даринському льодовику. Вночі мене розбудили постріли, що долинули з боку табору. Я вирішив, що на моїх товаришів напали басмачі, і, хоча ледве почало світати, з великими осторогами, дуже стривожений спустився до табору.

Дівчина-колектор[62], Шоди і ще один робітник, страшенно перелякані, зустріли мене так, наче я був приходнем з того світу. Шоди не хотів вірити, що я повернувся живий. Стріляли вони, щоб відігнати від табору зграю якихось звірів, котрі зникли зі світанком. Що це були за тварини, вони в темряві не розгледіли. На жаль, мої товариші відбулися не лише переляком. Із п’яти коней, що знаходилися в таборі, двоє безслідно зникли, а двох покусали нічні хижаки. Вцілілі коні були такі налякані, що їх удалося спіймати лише до вечора.

Незважаючи на втому після цілого дня метушні, Шоди і другий робітник благали мене піти з ущелини до настання темряви. Я все ще сподівався знайти зниклих коней і дізнатися, що за звірі проникли вночі до нашого табору. Проте довелося поступитися. Ще завидна ми спустилися до гирла Бель-Дари. Але навіть там, кілометрах у двадцяти від попередньої стоянки, Шоди і другий робітник не почували себе в безпеці. Вони прив’язали коней біля самих наметів, усю ніч не спали й палили величезне вогнище. Роботи в цій частині району були закінчені, і вранці ми пішли далі, в долину іншої річки.

Шоди й робітник запевняли, що не знають, які звірі напали на табір. Шоди охоче погодився з припущенням, що це були вовки. Проте колектор Женя, страшенно перелякана пригодою на Бель-Дарі, стверджувала, що звуки, які вона чула, не були схожі на вовче завивання. Рани на конях, здавалося, були нанесені зубами якихось дрібних хижаків. Що це були за хижаки?.. Чому Шоди, який знав, що я озброєний, визнав мене загиблим, коли я не повернувся до опівночі? Йому було добре відомо, що влітку гірські вовки не небезпечні. Все це виглядало дивно й загадково, але загадок у роботі геолога зустрічається багато, і події на Бель-Дарі вже почали заступатися новими переживаннями, аж раптом, без будь-якої видимої причини, здохли коні, покусані невідомими хижаками. Мені здалося, що робітників не здивувала загибель коней. Пізніше я дізнався, що Шоди ще на Бель-Дарі сказав:

— Бідний конячки скоро помирав будуть…

Я не сумнівався, що Шоди знає більше, ніж каже. Недаремно після ночівлі на Бель-Дарі він квапив мене з придбанням нових коней.

— Два кінь пропав, два новий купувати треба, — наполегливо повторював він на кожному привалі.

Я не звертав уваги на його поради, розраховуючи обійтися трьома кіньми. Наближалася осінь, а з нею й кінець робіт. Покусані коні, здавалося, видужали — їх вигляд не вселяв побоювань. Здохли вони цілком несподівано. Довелося припинити роботу й їхати за новими кіньми. Ми поїхали удвох із Шоди. Дорогою я кілька разів намагався заговорити з ним про загадкову загибель коней і пов’язати її з подією на Бель-Дарі. Але Шоди мов води в рот набрав