Юрій Тис-Крохмалюк - К7

Семен. — Цього ми ще всі не розуміємо. Зважте, що ми навіть не знаємо, чи всюди матерія поширюється. Можливо, що в деяких місцях корчиться, і простір там маліє. Ми є тривимірні люди, і для нас Всесвіт є нескінченний. Але для чотиривимірних істот, якщо такі існують, світ може бути скінчений. Поза тим наш розум не може сприйняти ще багато наукових фактів, що їх можна обчислити й визначити не розумом, а математикою і фізикою.

— Ти щось розумієш? Бо я ні! — спитав я Гаську.

— Тобі й не потрібно розуміти. З цього не стане на світі ні краще, ні гірше!

— Не сперечайтеся! — кинув Семен. — Я вже кінчу. Отже, чому я згадав про греків? Бо тоді їхній ум не міг збагнути питання, що існує поза стовпами Геракла. Так само ми сьогодні не в силі зрозуміти нескінченности, вічности. З цього виходить, що проблеми простору ми не розуміємо, але наші внуки за двісті чи триста років будуть про це вчитися в середніх школах.

— Слава Богу! — з полегшенням сказав я. — А то я побоювався, що за двісті років ніхто й далі цього не розумітиме. Тепер я спокійний.

Гаська зібрала посуд зі столу і, відходячи до кухні, поглянула на мене:

— Я не розумію, навіщо ти це все слухаєш. Адже і так ніякої користи не матимеш…

— Гад! Гад! — закричав я.

Це було несамовите видовище. Не один гад дивився на нас — три були при стінах, а четвертий розлігся на верху корабля і дряпав пазурами по прозорому пластику.

Семен зробив скоро кілька фотознімок і сказав:

— Краще покиньмо це місце. Воно мені не подобається.

Він пішов до командного стола, і за хвилину корабель рушив з місця.

Ми прислухувалися: жодного голосу гади не дали, спадаючи із стін. Ми подалися понад воду в напрямі сходу, принаймні, так показував наш земний компас.

Але земний компас тут був непридатний.

— Гасю, — сказав Семен. — Сядь за кермо і вдержуй висоту 500 метрів. Вперед посувайся поволі і будь обережна. Хіба не натрапимо скоро на гори.

— Нічого! — підхопила радісно Гаська. — Я стежитиму пильно в ультрателевізор. Здалеку і крізь найгустіші хмари побачу гори.

Семен засів при окремому столику за особливі апарати. Міряв, споглядав на діаграми і провірював їх потрійно, розраховував щось.

На мій запит, що його так цікавить, не відповів, може, затоплений у свою працю, не чув моїх слів. Я присівся до Гаськи і споглядав на краєвид. Внизу пересувалися сірі плями і зелені безформні маси. Хоч ми пливли над планетою поволі, моя цікавість не меншала. Згодом я помітив, що зелені меншає, зате поверхня Венери обростає сталево-темними плямами, а то й бурими та чорними.

За нашими плечима заговорив Семен:

— Ми були в такому місці планети, яке відповідає нашому земному полюсові. Там температура відносно низька. Тепер же ми віддалюємось від полюса, і треба сподіватися зростання температури.

— Ах, це тому не бачимо більше зелені! — догадалася Гаська. — Занадто гаряче для рістні.

Семен сів при кермовому столі, а Гаська перейшла до помірів. Одночасно наша «Сорока» обнизила лет до яких сто метрів над поверхнею планети.

— 100 градусів Цельсія! — зголосила Гаська. — Вогкість: зеро!

— Зрозуміло! — пояснив Семен. — Бачите, хмари піднялися дуже високо, бо тут не може втриматися вода. Уся скипить і випарує.

— 120 градусів!

Поверхню планети й обрій було видно дуже виразно голим оком. Ми дивилися крізь вікна «Сороки».

— 150 градусів!

— Так, — поволі промовив Семен. — А нам ще далеко до екватора. Приспішимо лет.

«Сорока» піднялася рвучко вгору, і за хвилину ми пливли у хмарах. Півгодини пізніше опускалися вниз.

— 200! — зголошувала Гаська температуру.

— Далі не полетимо, обнизимося тут, — вирішив Семен. — А то ще, чого доброго, попадемо в райони й температури, які стоплять нам нашу «Сороку». І нас!

— Дякую! — відповів я. — Вигляди не надто принадні.

В нутрі «Сороки» ізоляція діяла справно, і ми не відчували ніякої зміни температури. Але внизу?!

Ми наближалися до поверхні планети. Ніякого життя, тільки суворі чорні скелі. Апарат викривання К7 почав діяти. Стрілка майнула вправо, під нами були, мабуть, великі поклади К7.

Ми пильно слідкували за новим явищем. Поміж скелями блистіли малі озерця.

— Мабуть, стоплений метал, — сказав Семен. — Зроби аналіз, Гасю!

Спектри виявили, що внизу були стоплені метали в аліажі з ртуттю.

— Алюміній, манган, ртуть, оливо!

— Я так і думав. Стоплені легкі металі! Тут ніякого життя не може бути.

— Не може, — притакнув я, з’ясувавши собі, що за мить я спопелів би.

— Прив’яжіться!

Семен швидким рухом повернув «Сороку» вгору, і ми щораз скоріше помчали у простори.

— Нічого нам тут шукати ні знайти, — пояснив Семен. — До К7 ніяк дістатися не зможемо, тож нема чого гаяти час.

Крутим облетом ми вийшли поза Венеру і помчали у простори. Планета маліла з хвилини на хвилину, і ми мчали у чорну нескінченність…

— Ні-ні-ні-ні-ні!

Ми всі схопилися: це ж нас хтось кликав, а цей хтось міг бути тільки дядько Павло.

— Небезпека! Небезпека! Стежте Землю! За вами погоня!

Дядько остерігав шифром, але, побоюючись, що його вістку ворог відкриє, скоро вмовк.

Земля була далека, зайва, і не відзначалася нічим від мільйонів яскравих зір безмежного неба, що чорніло з усіх сторін. Одна Венера променіла білим кружком у лівому вікні «Сороки». Проте Семен негайно знайшов нашу рідну планету. Сидів, заглиблений у стрілки, в шипіння й цокання апаратів, а ми мовчали, щоб не заважати. Він же найкраще визнавався у великій кількості ґудзиків, стрілок і світелець та різних складних пристроїв.

Наш космічний корабель мчав незримим шляхом у безвісті. Не було поки що ніякої потреби