Юрій Тис-Крохмалюк - К7

ногами, наче у потужного лилика, то натягалися, то звільнювалися. Її подовгасте й безхвосте тіло було цілком гладке. Довжина літаючого гада виносила не менш десяти метрів.

Гаська приспособила електронну пістолю. Ми теж узяли зброю в руки, були напоготові.

— Відступаймо поволі до корабля! — скомандував Семен. — В разі нападу — стріляємо!

Ми почали наш поворот, не спускаючи з очей потвори. А вона дедалі ближче підлітала до нас, і ось уже над нашими головами! Її великі жовті очі непорушно дивляться на нас.

— Найгірше те, що мусимо одягнути шоломи! — сказав Семен. — Наближаємося до поля великої радіації!

Ми закрили шоломи, і через те важче було стежити за гадом. Та ось він зненацька спустився вниз і важко впав на землю, загородивши нам дорогу до авта. Зате ми могли краще його бачити, не мусіли йти з піднятими вгору головами.

Гад незугарно порушався по землі, він повз у наш бік. Це було велетенське неповоротке тіло, яке ледве рухалося. Мабуть, у нього ноги непридатні для ходу.

— Ми безпечні! — зрадів Семен. — Він не здожене нас, навіть якби ми йшли без поспіху.

— Хто знає! — сумнівалася Гаська. — А як потвора раптом кинеться або почне бігти? Ні, краще втікаймо!

Усе-таки ми підійшли до гада. Він мав на плечах панцер, багато могутніший від шкури крокодила, крила були з поморщеної голої шкури, а на ногах великі пазурі. Роззявляючи пащеку, від підповзав до нас, мабуть, уважаючи нас за свої жертви. Довга лиса голова, закінчена потужною щокою-дзюбом, викликала неприємне враження.

— Яка гидота! — промовила Гаська. — А все ж це створіння. Одне з перших, мабуть.

— Такі були на землі в юрайському періоді.

— Значить, ми попали в ту саму добу на Венері. Отже, людей тут не знайдемо!

— Мабуть, ні, — відповів Семен. — За мільйони років появиться тут перша людина.

— Хіба що з Землі вишлють когось сюди, наприклад, москалів, — докинув я.

Ми залишили потвору і рушили до нашого авта. Незабаром сиділи у «Сороці».

— Ах! — з полегшенням сказала Гаська. — Тепер я щаслива, ми дома!

Ще довго ми розмовляли про гада. Як він підіймається в повітря? Живе на землі чи на деревах? Де гніздиться, чим живиться? Рибами? Птахами?

— Птахів ще нема. Мабуть, з причини великої радіації. І ще сотні тисяч років їх не буде на Венері.

— Виходить, це дуже молода планета.

— Безперечно. Вона могла, правда, народитися разом з нашою Землею, але розвивається чи старіється повільніше. Мабуть, тому, що ближче Сонця. Тому така вогкість на ній, гляньте!

Ми глипнули у вікна. Назовні було наче молоко. Ні на півметра не було нічого видно.

— Знову мряка! Цікаво, як ці створіння бачать!

— Може, їхні очі пристосовані до цього. Ультрачервоні промені?

Западала ніч, ми готовили вечерю. Були втомлені. Я думав саме лягти, коли щось важко стукнуло у вікно.

Ми кинулися. За прозорою стіною «Сороки» появилася голова потвори. Вона пробувала дзюбом пробити пластичну стіну. Гляділа на нас своїми жовтими безвиразними очима.

Гаська пригорнулася до Семена. Я погасив світло.

13

Добре, що потвора зникла, було б неприємно, якби залишилася і приглядалася до нас своїми поганющими очима.

Проте неспокій гнобив нас, а Гаська раз-у-раз споглядала на прозорі стіни корабля, чи знову поза ними не стирчить цей гидотний гад.

— І що далі? — спитала, готуючи в кухні паляниці.

— Будемо шукати на Венері К7.

— А як не знайдемо?

— То пошукаємо на інших планетах.

Гаська замовкла. А по хвилині спитала:

— Зорі, зорі! А що далі? Що за ними?

— Простір! — відповів я, бо відповідь була проста.

— Це мені нічого не каже. Який він великий? Де кінчиться?

— Га-га! — зареготався я. — Таж ми вже знаємо, що простір — це нескінченність, у математиці покладена вісімка. Ось так!

— Власне, не знаємо цього! — несподівано для мене заперечив Семен.

Почалася дискусія, в якій я був найбільш енергійним супротивником, бо інакше був би скомпрометований в очах Гаськи. А теж у своїх.

— Бачите, наша Сонячна система — одна з малих, або, може, із середніх. Таких систем велика кількість, куди б ми не глянули, і найдокладнішими апаратами не знайти місця, де можна б сказати: ось тут кінець світу. Давніше думали, що простір — це велетенська порожнеча, обмежена ніби стінами, а в ній теж велетенська матерія з усіма сонячними системами. Питання було, що є далі, поза тими «стінами»?

— Отож-то! — докинув я.

— Старинні греки вірили, що світ кінчиться на стовпах Геракла, тобто, на Гібралтарі. А що далі — їх не цікавило. Теж не були цікаві, на чому стоять велетні, що тримають світ на своїх плечах. Але згодом люди почали думати: а що далі? І ми сьогодні задаємо те саме питання. Не маючи відповіді, вчені сказали собі: світ є нескінченний, і думайте собі, що хочете. Позбулися питання: а що далі?

Так само, не маючи змоги пояснити життя тварин, знайшли слово «інстинкт» і заспокоїлися. А це не вияснює нічого. Хочете слухати далі?

— Хочемо! — відповіла Гаська.

— Отож, тим часом нові досліди виявили, що матерія є тісно зв’язана з простором, тобто, де є матерія, там є простір. А що матерія поширюється з шаленою скорістю, можна сказати, розсувається, розріджується постійно, отже з цим зростає простір.

— Розумію, — відповів я.

— Нічого ти не розумієш! — відрубала мені Гаська. — Як розумієш, то поясни, будь ласка, що є поза тією комбінацією матерії і простору?

— Є далі простір! — сказав я, хоч знав, що це нісенітниця.

— Бачиш, як він розуміє? — глумливо звернулася до Семена Гаська.

— Певно, що не розуміє! — підтримав її