Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

наші. Це якісь зайди… Можливо, мельниківці або гетьманці, бо з угеверівських бойовиків я майже всіх знаю…

— Можливо… — мовив Федір, подумки відзначаючи, що дуже вже пан Рябчук шукає підстав, аби відвести підозру від Лебедя, а вголос сказав: — Тільки звідки тим зайдам знати про друкарню на Ляймі?

— Ну, це вже нехай шеф думає, а я… Власне, я зайшов, щоб запросити вас обох до нас на вечерю. Срібне весілля в нас з Сабіною…

— Вітаємо, — сказала Патриція, скоса позираючи на Федора. — Але ми, мабуть… Ти як, Тедді?

— Я теж вітаю… Срібне весілля, чверть віку, — промовив Федір, згадавши, що і в нього воно не за горами, та навряд чи доведеться його відзначати. Дайн відчув незручність від паузи, що затягувалась, і поспішив сказати:

— Ще одне питаннячко. Чи впізнали б ви того похмурого?

— Коли треба, думаю, впізнаю. А чи можу й я у вас спитати?

— Прошу?

— Чи нудьгуєте? Чи тягне вас додому?

— О-о… — Від несподіванки Дайн не зразу знайшов, що відповісти. — Де та домівка. Я вже й забув, яка вона.

— Ви були в австрійському чи в німецькому полоні? В чотирнадцятому? А може, в російському? Могло ж і таке бути?

— В чотирнадцятому я не воював. Малий ще був… А чого це ви запитали?

— Так… Щось ніби військове проглядає у вашій статурі.

— А так… Бо такий бравий з мене був вояка. Дівки задивлялись, було… Ну, дякую за інформацію. Побіжу, треба ще подзвонити… Сервус, майоре!

Дайн — Рябчук вийшов. Патриція пригорнулася до Федора, її волосся запаморочливо пахло якимись французькими шампунями. Вона муркотіла, лестилась, однак про що говорила, він не чув. Думки владно перенесли його у той шалений вісімнадцятий рік. Уява домальовувала те, про що скупо і не досить вправно писав у своїх спогадах Карпо Кислицький. Вражала позиція автора: чого, власне, прагнув, ночами, потай списуючи ці зошити, перебираючи по камінчику обшліфовану гальку фактів, років і днів, Те, що він більше декларував правдиву сповідь, ніж насправді був правдивим, не дивувало, адже над ним таки висіла ота, згадана в передньому слові, есбістська сокира. Не міг не думати про неї і коли писав, і коли йшов із своїм писанням до друкарні. Не знав же він наперед, що знайде тут смерть від дурної кулі…

— Тедді, що з тобою? Ти мене зовсім не слухаєш, — підвищила голос Патриція. — Я розказую, як б'ється твоє серце, а ти…

— Ну, й як воно б'ється?

— Рівно, без перебоїв… Хоч трохи глухо… Як ти себе почуваєш?

— Так собі…

— Ця пані Сабіна досить приємна жінка… У них там будуть тільки свої. Ти як?

— Як бачиш… А ти, мабуть, піди. Незручно, адже запрошують.

Патриція підвелася, поглянула на себе в люстро.

— Треба переодягтись… Я б не пішла, любий, але Сабіна каже, ніби чекають дочку, а з нею й барона фон Торнау. Цікаво на них поглянути. Барон розвинув таку діяльність. Якось розгортаю газету і… — Пат говорила, а сама швиденько переодягалась. — Ніколи не думала, що цей хлопчик на щось путнє здатний, а тут започаткував нову фірму, генеральний директор… А вона в нього особистий секретар. Я вже тоді, на озері Грундл, коли ми якось з ними обідали у ресторані «Вотан», помітила, що між ними…

— Що між ними? — так, аби підтримати розмову, запитав Федір.

— Повір мені, там… — Патриція припудрилась, ще раз оглянула себе в люстро і, певне, задоволена собою, додала: — Там кохання, Тедді. У мене на таке гострий нюх.

— Як у всіх жінок…

Вона нахилилася, поцілувала його в щоку. Потім знову поглянула на себе в люстро.

— Я жінка, Тедді. І з цим уже нічого не вдієш! Ну, я піду, ти не нудьгуй. Довго не буду. Потанцюю трохи з генеральним директором і повернуся…

Тільки-но Патриція вийшла, Крайніченко знову взявся до читання.

«… Підтримана «січовими стрільцями», владу в Києві взяла Директорія на чолі з Симоном Петлюрою. Цей політичний покруч, як флюгер, все своє життя намагався потрафити тому, хто мав у руках силу. Ще в 1914 році він патетично вигукував: «Українці не піддадуться провокаційним впливам і виконають свій обов'язок громадян Росії в цей тяжкий час до кінця, і не тільки на полі бою, в шеренгах війська!» А в 18-му за наказом отамана Петлюри стріляли й вішали кожного, хто згадував про Росію та її революцію. Особливо лютували по Україні призначені Директорією отамани Апостол, Козир, Балбачан, які громили всіх вряд, а особливо євреїв. Не відставали від них і «січові стрільці» Євгена Коновальця[25]. Ці громили робітничі Ради в самому Києві й ладні були вирвати язика кожному, хто заїкався про те, що Україна колись входила до складу Російської імперії. І це після кількох місяців