Андрій Анатолійович Кокотюха - Чорний ліс

Настрої Залісся давно відомі. Не один мій Яків має симпатію до совітів. Без нього голодранців вистачало. Тоді затихли, тепер своїх, бач, дочекалися.

– Хто б не завинив, люди через них страждають. Ми цього не зупинимо, друже Клен. Та за Яковом твоїм прийдемо. Уже не гнівайся.

– Як скажеш, друже Хмаро, – почулася стримана відповідь.

Максим торкнув хорунжого за плече, привертаючи до себе увагу.

– Чого тобі? – запитав той, ніби щойно згадавши про бранця.

– Зараз не час і не місце, знаю, – швидко прошепотів Коломієць. – Але все, чим ти мене раніше лікував, сам же перекреслив. Знаєш, командире, убий мене тут.

Максим не грав і не кривив душею. Справді був готовий до смерті, бо, судячи з намірів бандерівців, його прикінчать або вже, або трохи згодом, але ще цієї ночі. Разом із тими, кого вважають зрадниками. З братом Гармаша, наприклад. Тож легше скінчити все швидко.

– Засидівся? – подив Хмари був щирим. – Куди рвешся? Жити набридло?

– Ви хочете влаштувати каральну акцію. Знищити в селі всіх, хто допомагає нашим партизанам. А зранку твоє рішення, Хмаро, – вивести мене й відпустити до своїх.

– Не відмовляюся. Що помінялося?

– Партизани тут. Шукати не треба, самі прийшли. Відпускай, Хмаро. Або стріляй, іншого виходу ти сам для себе не бачиш.

Очі давно звикли до темряви. І все одно Коломієць не міг роздивитися лиця повстанського командира. Проте хоч не бачив, але відчув неймовірну напругу Хмари та його запеклу боротьбу з самим собою. Коли хорунжий витер лоба рукавом, Максим відчув – таки правда, Хмара не знає, як правильно чинити, через те спітнів. А двоє його товаришів в очікуванні дивилися то на свого командира, то на свого полоненого.

– Так, – стиха мовив нарешті Хмара, звичним жестом відкидаючи з лоба пасмо волосся, повторив: – Так. Ти підеш із нами, Максиме.

– З вами – куди?

– У село. Усі ми тут троє знаємо та розуміємо, для чого сюди червоні партизани набігли. Тепер на своїх подивишся ти. Уважно дивись, Максиме, дивися й мовчи. І якщо після побаченого далі захочеш до них перебігти, тоді я твоє прохання вволю.

– Яке?

– Покладу на місці. Рука не здригнеться. Дарма, що ми отак по-простому балакаємо. Ти станеш ворогом, а на війні ворогів знищують. Ти ж сам із цим згоден, хіба ні?

Максим промовчав. Рішення прийняте, змінювати його Хмара не збирається. Тож йому лишилося кивнути й разом із повстанцями обережно посунути в бік сільської околиці, огинаючи місце, де могли гуртуватися партизани.

Не встигли дістатися першої скраю хати, як попереду один за одним прогриміло три вибухи. Це партизани повідомили про свій прихід, розкидаючи гранати. Уже після першого розриву дружно загавкали сільські собаки, у відповідь грянули довгі автоматні черги, посипалися горохом зусібіч одиночні постріли гвинтівок. Ще за мить почулися людські крики, переважали розпачливі жіночі.

Намагаючись не пересуватися вулицями, четверо пробиралися городами, спритно долаючи невисокі тини й перетинаючи чужі обійстя. Хмара рухався попереду, за ним тримався Коломієць, двоє інших одночасно прикривали тил і пильнували, аби Максим не наважився на відчайдушний учинок, здатний погубити всю групу. Проте сам Коломієць поки не збирався провокувати, бо жодного рішення не прийшло взагалі. З голови ніби разом вимело всі думки, зараз він діяв автоматично, лише приймав належним чином ситуацію та своє становище в ній.

Постріли тим часом не вгавали. До криків переляку й розпачу домішалися грубі, пересипані матом вигуки нападників. Хто чого від кого вимагав, Коломієць не міг розібрати, суміш звуків злилася в єдине ціле. Та враз стрілянина вщухла так само зненацька, як почалася. Хмара в цей момент здолав чергову перешкоду, перелізши через тин. Ступив кілька кроків, перетинаючи невеличкий садок. Інші вже сунули за командиром, і тут з протилежного боку, з вулиці у двір, ввалився гурт партизанів – свою появу супроводили криками й кількома пострілами в повітря.

А тоді коротко плюнув автомат, брязнуло скло: стріляли по вікнах.

– Виходьте сюди, суки! Поховалися, вашу мать!

Максим зненацька побачив для себе шанс, якого більше не буде. Гармаш, забувши, що має його контролювати, пригнувся, зробив крок уперед і вправо, переміщаючись до стовбура. Поправив при цьому кашкета, глибше насадивши його собі на голову, перехопив свій автомат, лаштуючи зброю до бою. Так само, майже синхронно з товаришем учинив Клен, тільки кількома стрибками перескочивши до іншого стовбура, на протилежному боці, аби розширити периметр оборони й сектор обстрілу.

Якщо зараз рвонути вперед, зайцем, туди, до своїх…

Коломієць зігнув ноги в колінах.

Як за спиною опинився Хмара – не почув і не побачив. Ствол сильно стукнув у потилицю, боляче забивши, подряпавши шкіру на черепі.

– Не думай, – просичав хорунжий і вже потім тихим свистом привернув до себе увагу товаришів, показуючи, куди треба переміститися.

Велика копиця свіжого сіна, зібрана під дашком, покладеним на чотири міцних жердини. Якщо забігти туди, можна лишатися непоміченими, водночас бачачи, що відбувається у дворі.

З того боку партизани з гуркотом ломилися у двері.

Кивнувши, корячись наказу старшого, Клен, котрому до сінника було ближче, тінню майнув під прикриття. Щойно вмостився, зайнявши позицію й приготувавшись прикрити побратимів, туди метнувся Гармаш, залігши з протилежного боку.

– Пішов, – звелів Хмара.

Максим відчув – ноги не слухаються. Але так тривало недовго. Варто було зробити невеличке зусилля, і самі понесли. Коломійцеві зараз так само не хотілося, аби їх викрили й побачили. Раптом стало ясно: почнеться війна – опиниться між двох вогнів, і піди розбери, чия куля дістане раніше. Улаштувався біля Гармаша, поруч віддихався хорунжий.

– Чого вам треба, хлопці?! Нема в нас нічого, нема!

Голос лунав із двору, належав старому чоловікові, і навіть зі свого сховку Коломієць чув, як він тремтить. Чи то від переляку, чи від обурення й люті. А може, хтозна, змішалися всі почуття.

Обережно подавшись уперед, Максим виткнувся з-за копиці. Тут же відчув, як знову вперся ствол, тепер не в голову – у бік, куди міг дотягнутися Хмара. Зовсім недоречно подумалося: у хорунжого можуть здати нерви, бо не такий залізний, яким намагається виглядати у своїх очах і на людях. Без жодного приводу з боку Коломійця натисне на гачок – і все, приїхали. Навіть закортіло відсунути автомат рукою, уже сіпнувся – але враз завмер, прикипівши поглядом до драми, що розгорталася саме зараз при холодному світлі місяця.

Високий кремезний партизан у солдатській гімнастерці, перетягнутий навхрест патронташем, волочив із ґанку за карк спідньої сорочки немолодого селянина, босого, у самих білих підштанцях. Старий не опирався, лиш махав руками, наче поранений птах. За ним із криком