Брати Капранови - Зоряний вуйко

андромедянську купюру. Щоб краще дійшов гумор, я покрутив нею перед носом співбесідника та заховав назад. — Віддам. Потім.

— Ясно, — сказав Мізинець.

Якби всі були такі кмітливі, наскільки легше було б працювати.

— Що таке? — отямився раптом від коматозного стану наш пан Боровий.

Гриць заспокійливо взяв його за руку:

— Знаєте, вам, мабуть, вже час додому.

— Ні-і, — п’яно-лагідно простягнув пан Боровий. — Я з вами.

В очах його блищала рішучість.

— Додому, — наполягав Гриць.

— Ні, — відмовився Боровий. — Я бачу, що у вас складнощі, і ніколи не покину земляків у біді.

— Додому…

Але тут я вимахнув рукою:

— Хай іде. Якщо доведеться молотити під дурника, згодиться.

— Точно, — підтвердив наш гід. — Згоджуся. Я на все згоджуся.

Мізинець нетерпляче тупцяв поруч.

— Ходімо?

— Не загуби поводиря, — наказав я Грицю, і ми рушили кривими вулицями в оточенні сірих по хмурих стін.

Йшли довгенько. Шлях наш блукав провулками, немовби навмисне заплутуючи. Гриць нахилився до мого вуха:

— Може, це пастка?

— Якщо й так, я із задоволенням в неї попадуся, — я намацав під пахвою теплу кобуру та посміхнувся. Врешті, ми ж цього і домагались.

Пан Боровий мугикав щось під носа, він знову відключився.

Нарешті наш Мізинець зупинився і показав пальцем кудись поперед себе. Я ввімкнув перекладача.

— …там. Давай тисячу.

Ага, зараз. Я вдивився в пітьму. Ми стояли біля величенького подвір’я, серед якого виднівся одноповерховий будинок — показник заможності господаря, бо ж на Андромеді найпрестижнішими вважалися невеличкі хатки і величезні подвір’я, біс його знає, чому.

— Давай тисячу, — зарипів перекладач.

Я вдивлявся і не знаходив, чому, власне, наш вуйко повинен опинитися саме тут.

— Покажи його.

— Давай п’ятсот. Покажу, — почав клянчити Мізинець.

— Дулю тобі, — сказав я відверто. Не люблю торгуватись.

Електронний перекладач рипнув, немовби вагаючись, чи транслювати те, що почув, і зрештою не зважився.

Пан Боровий завів «Цвіте терен».

— Скажи йому, щоб замовк, — прорипів Мізинець. Гриць смикнув нашого гіда за руку, запала тиша, і в ній Мізинець рушив до паркану. Потім зупинився, спритно зачепився хвостом за верх і зник на тому боці.

Ми кинулися слідом. Найважче, звичайно, було висадити на паркан пана Борового, але й він врешті згадав дитинство, щоправда, подряпав руку і далі вже весь час її облизував, не можучи навіть заспівати. Все, що не робиться, — на краще.

Мізинець стояв біля вікна.

— Дивися, — сказав він.

Я зазирнув досередини через розкриту фрамугу і, зрозуміло, нічого не побачив. На жаль. Я не вмію бачити в пітьмі. Довелося видобути ліхтарика. Гриць тримав у руках пістоля, прикриваючи тил.

Перестрибнувши через підвіконня, жовтий зайчик електричного світла поскакав кімнатою, вихоплюючи кутки меблів, стіни, підлогу, поки завмер у кутку. Там стояла валіза.

Гриць зазирнув мені через плече і стиха присвиснув. Валіза була саме така, як треба. Величезна, чорна, на коліщатках. В неї досить просто було запхати людину, навіть таку огрядну, як наш вуйко. У мене закалатало серце. А Мізинець вже тицяв в очі якогось папірця.

— Що це?

Мізинець посміхався, якщо я правильно ви тлумачив гримасу на своєрідному андромедянському обличчі.

— Це квиток. Я його тут… позичив.

Промінь ліхтарика вистрибнув з кімнати і зупинився на величенькому яскравому папірці. Гриць виступив наперед і став уважно вдивлятись.

— Квиток, — повторив Мізинець.

— Бачу, — сказав Гриць і підвів голову. Очі його блищали. — Це квиток із Землі на Андромеду. Двадцять перше травня за нашим стилем. Саме той день. І вантаж. Сто п’ятдесят кіл.

У тиші, що запала після цих слів, можна було почути, як побігла кров по жилах. Вантаж. Валіза. Двадцять перше травня.

— Ну? — прорипів несподівано перекладач.

Я обернувся. Мізинець переможно і вичікувально дивився в очі. Так, треба було визнати, що свою тисячу він заробив. Флуоресцентна купюра зникла поміж складок андромедянської шкіри.

— До побачення, — сказав Мізинець і помахав лапкою.

— До побачення.

Ми лишилися втрьох перед розчиненим вікном. Пан Боровий облизував руку. Гриць насторожив пістоля.

— Уперед? — запитав він.

Я кивнув і теж дістав зброю. Пан Боровий лишився під вікном. Гриць прикривав мені спину. Жодна дошка не рипнула, повітря не сколихнулось, коли я здолав високе підвіконня.

Обережно намацуючи перед собою підлогу, я рушив у дальній куток до валізи. В будь-якому разі спочатку треба було перевірити її. Ні, панове, хоча роки і беруть своє, але школа лишається школою. Я рухався, наче тигр, як у молоді роки, як у ту ніч, коли викрадав Чорний Гріш у банди Лисого. Грицю було чого повчитися. За якусь мить я спинився в кутку, не потривоживши бодай порошинки на меблях. Я простягнув руку, намацуючи замок валізи, і тут…

— Цві-те те-е-рен, цві-те те-рен, — загорлав під вікном на всю міць свого українського голосу пан Боровий. — Та й цвіт о-о-па-да-а-є…

Наступної секунди вся планета прокинулась і посунула в кімнату.

— Пробі! — заголосив перекладач. — Каравул!

Загрюкали двері, увімкнулося світло під стелею. Нас почали оточувати хвостаті андромедяни, і тут я, перекриваючи все, гавкнув:

— Прикрий!

А сам клацнув замками на кришці. Хтось штовхнув мене в спину. Я впав, зачепивши валізу, і на підлогу з неї посипались якісь книжки. Гриць уже опинився біля мене та схопив одну з них.

— Нічого не розумію, — пробурмотів він.

Я підхопився і, не звертаючи уваги на загальний галас, підняв ще одну. «Тисяча рецептів приготування вареників. З історією, етнографією, географією та бібліографією», — проголошував напис на обкладинці. Ми з Грицем витріщилися одне на