Брати Капранови - Зоряний вуйко

Дорогою я виправдовувався:

— Розумієте, пане Боровий, мемуари, що я їх скінчую писати зараз, вимагають опису саме андромедянських притонів, а оскільки…

Щось дурніше, певно, складно було вигадати, але Боровий не слухав. Зрештою я замовк, зрозумівши, що дарма витрачаю енергію. Біля входу до першого ж досить зачуханого шинка Гриць нас кинув, пославшись на те, що забувся чогось у готелі. Я посміявся з його забудькуватості і лишився сам з паном Боровим. Гриць поїхав трусити місцеві філії «Зорі» та ГУКу. Ну, а ми прочинили низькі залізні двері і опинилися в задушливій п’яній атмосфері андромедянського шинка. Тут знову їли вареники з автоматів. Крім вареників, відвідувачі смакували темний, доволі смердючий напій, який я так і не наважився спробувати. За столиками грали у місцевий різновид карт та матюкалися місцевим різновидом матюків. У гравців від збудження здригалися хвости.

Пан Боровий заліз у найдальший куток і з відразою відвернувся до вікна. Я підійшов до шинквасу, біля якого товклося кілька досить підозрілих типів. Кишеньковий перекладач увімкнувся і загудів, відзиваючись на плетиво голосів. Найбільш годящим для справи мені здався сусідній андромедянин, в його очах горіла галактична жадоба до грошей, тому я без зайвих слів тицьнув йому під носа фотокартку зниклого вуйка.

— Цього дядька, — лаконічно мовив я, — два тижні тому привезли сюди у валізі. Якщо ти мені щось розкажеш про це, отримаєш тисячу.

Андромедянин нашорошив вуха. Здається, сума справила на нього враження. Потім він щось прорипів, і перекладач в кишені заговорив своїм картонним голосом:

— Мене кличуть Мізинець. Я якраз той, хто тобі потрібен. Я нічого не знаю про цього чоловіка і про валізу, але знайду їх, і ти даси мені тисячу. Так?

— Так, — підтвердив я.

Почувши моє підтвердження, андромедянин вшився. «Побіг шукати, — подумав я. Мізинець. Цікаво, на вулиці він все ще Мізинець чи може, Вказівний?» Я повернувся до пана Борового і потяг його до наступного шинка.

Пан Боровий невимовно страждав. Того вечора ми відвідали півтора десятки зачуханих пивниць у різних кінцях міста, і всюди я тицяв годящим, на мій погляд, андромедянам під носа фотокартку, і всюди говорив одну й ту саму фразу — про дядька, валізу та тисячу. Мені здалося, що наприкінці я вже зміг би її сам прорипіти по-андромедянському. І всюди хлопці бігли щодуж виконувати завдання. За дві години я навербував тут цілу мережу інформаторів. От цікаво буде, якщо всі вони разом його знайдуть. Доведеться «Зорі» брязнути капшуком. Чесно кажучи, з мого гіда був тільки зайвий клопіт, бо, сахаючись спочатку таких «бездуховних» установ, він згодом призвичаївся, а тоді став перехиляти чарочку за чарочкою, так що наприкінці вже добряче впився. Але навіть ідучи поруч і тримаючись за моє плече, щоби не впасти, пан Боровий не кидав величних промов про значення культури, релігії та невмирущого українського слова.

— Куди зараз? — питав я його.

— Туди, — вказував він пальцем і продовжував: — Нашому народові, бачте, завжди була притаманна найвища справедливість. Українці з’явилися на світ не просто так, а як символ відродження цивілізації, як лицарі духу, що, підставляючи свої спини під всесвітнє лихо, намагалися викресати іскру справедливості з кам’яної породи вічності. Пам’ятаєте, як у Франка: «І я, прикований ланцем залізним, стою, а далі тисячі таких самих, як я».

— Еге ж, — погоджувався я. — За останніми розрахунками пуп Галактики знаходиться десь між Житомиром та Вінницею.

А втім, мій поводир жодного разу не загубив напрям, не заблукав, довіз мене назад до готелю і навіть своїми ногами дійшов звідти до таксі.

— Добраніч, — сказав він мені, тримаючись за стіну. — Але завтра вже я вас відведу до церкви. І навіть не заперечуйте. Бо нам, українцям…

Тут я попрощався і втік.

Гриць нічого не домігся. Тобто із «Зорею» та ГУКом. У мене взагалі склалося враження, що Грицю протипоказані контакти з офіційними установами.

— Курви! — лаявся він. — Сидять, нічого не роблять, знають, що до начальства далеко. Ото б настукати, щоб запам’ятали!

Що поробиш, молоді завжди переймаються тим, що не має відношення до справи.

Потім ми завітали до місцевого агента УГС. Йой! Тепер вже лаявся я, а Гриць тільки гмикнув. Тут він вже точно настукає. Що вони, курви, гадають, що коли начальство далеко, то й перевірити нема кому? У нас скоро усіх вуйків повикрадають з такою службою безпеки!

По обіді ми взяли пана Борового і подалися перевіряти вчорашні контакти. Наш гід виглядав сьогодні трошки стомленим, і коли почув, що доведеться знову іти по шинках, глибоко зітхнув.

— Невже ви з першого разу не запам’ятали? Невже ваші мемуари…

Я взяв його за руку:

— Тримайтеся мужньо, пане Боровий. Українці — горда нація.

І ми пішли. Заходили до шинків, що в них були напередодні, і чекали, поки з’являться завербовані агенти. Ми заходили в нові й обіцяли гроші андромедянам з каламутними очима. Ми діяли нахабно — їй Богу, не було іншого виходу. Ми намагалися привернути до себе увагу місцевих спецслужб, якщо такі існують, ми намагалися привернути до себе увагу самих злочинців, примусити їх діяти і тим виказати себе. Ця важлива справа забрала решту дня й останні сили пана Борового. Але ввечері нам пощастило.

— Давай тисячу, — почув я рипучий голос перекладача біля входу до чергового пункту «культурної програми».

Поруч стояв похмурий андромедянин, що здався мені підозріло знайомим.

— Мізинець? — згадав я.

— Ні, — виправив він, і тут електронний перекладач запнувся, шукаючи синонімів до ймення співбесідника. Я почухав потилицю й вирішив, що краще зватиму його про себе Мізинцем.

— Давай тисячу, — сказав Мізинець.

Гриць штовхнув мене під бік. Невже спрацювало? Я видушив із себе найскептичніше гмикання з усього репертуару і, здається, Мізинець зрозумів його без перекладу.

— Знаю, де він. Покажу.

— Покажи.

— А тисяча?

— Покажу, — сказав я і дійсно видобув з кишені флуоресцентну