Ганна Хома - Лемберг. Під знаменами сонця

— Далися тобі ці щури…

— Гаразд. Як від здохлого кота. Так краще?

— Гниємо помаленьку.

— Що сказав Фонсьо?

— Сльози його душили. Не міг слова вимовити…

— Зараза! Я ж хвилююся!

— Хочеш для мене щось зробити — кидай хвилюватися і займися пуцьвірінком, поки мене не буде. Нехай пристає з питаннячками, він на цьому помішаний, — обходь стороною. Поводи його містом, покажи архітектуру, себе можеш показати при світлі місяця, — на решту в нього грошей не вистачить…

— Скотино безхвоста! Являєшся як сніг на голову, вручаєш мені якогось тюхтія, а сам…

Я змусив її замовкнути. На хвилю.

— Хто тобі дав право торкатися мене, коли тобі заманеться?

— Зробиш?

Лице її перекосилося так, що важко стало на нього дивитися.

— Поїдемо. Втечемо. Сховаємося. Давай, га? Тільки ти і я. Забудемо минуле, почнемо спочатку, заживемо, як всі люди… Ні! Я раптом подумала, що ти… ти можеш погодитися… Так, ти можеш… Ти якраз і можеш…

— Я можу бути?..

Вона змусила мене замовкнути. На хвилю.

— Я можу бути за нього спокійний?

— Ох і дорога цяцька потрапила тобі до рук, якщо ти так панькаєшся з ним. Не бійся, ублажимо по-королівському. Усе, що хочеш. А-а, не хочеш? Знаю тебе. Зубами будеш скреготіти, а не признаєшся. Це так соромно мене любити?

— У нас мало часу.

— Відповідай мені, бо я всерйоз займуся твоєю здобиччю, а ти будеш ходити попід вікнами і скреготіти зубами. Відповідай, ну ж бо! Фонся не боїшся, чорта не боїшся, а мене?..

— Сукенка гарна. Маю на увазі — відкрита.

— Бовдур!

Усе більше з’являлося облич, на які я не міг дивитися. Усе менше залишалося питань, на які я міг відповісти.

— Отак буде ще гарніша…

— Ану забирайся і займайся своїми справами! А мене сьогодні не чіпай. Я сьогодні маю бути у формі. Сам же ж казав, дорогу цяцьку маю обходити… Ти чув… злодію мій… ненаглядний?..

Вулицею пройшла злива. Вечір заглянув до шопи і вийшов, залишивши нам сутінки, одні на двох…

Піднявши руки, щоб зашнурувати корсет, вона раптом безсило опустила їх і заплакала, сховавши обличчя в долонях. Я швидко вийшов, перетнув внутрішній двір, дійшов до чорного входу…

Уже ввалившись до зали, я круто розвернувся і знову пішов до шопи, де запах — як зубний біль. По своїх, значить, стопах назад. Уперше в житті.

Усе темніше робилося у світі. Від дрімучих дурнів.

— Мар’яне!

Він нагнав мене у дверях шопи.

— Що трапилося, Мар’яне?

Цікаво, скільки на одного дурня припадає розумників?

— Уже наївся?

Як сказали б клієнти Анички, він позеленів, як кров’янка на сонці. Я до них не належав. Я належав до дурнів. До тих, дрімучих, яких у дитинстві мало били. А треба було більше. Щоб не внадилися ходити по своїх стопах. Щоб легше було відрубати їх, аніж повернути назад…

Він заглянув через моє плече досередини.

— Пусто. Я гадав, що ви разом?

Довкола шуміло вечірнє місто, гриміли бруківкою повозки, били дзвони в церкві Святої Анни, снували кельнери, посудомийки, прибиральники…

«Чи живуть на світі жінки, здатні дочекатися нас, дурних, з найдальших шляхів-доріг?» — хотів спитати я його, та не спитав.

Лише мить тому я готовий був поїхати звідси на край світу, лиш би вона більше ніколи не плакала. Лише якусь мить тому…

Звір мій вірно чинив, що не впускав у своє лігво людину. Впустиш раз — і накажуть тебе порожнечею, удвоє більшою, ніж була.

— Випити час. На коня.

…Коли сонце гепається за горизонт, а мамки кладуть своїх чад до ліжечок; коли туман розперізується цілковито, а крамар вішає на своє добро замок, який викликає кольки від сміху в животі, причому чим більший замок, гадає крамар, тим надійніше; коли перша зірка із жахом втуплюється вам у маківку, а перший шпик із жахом виходить на нічне чергування, яке він з радістю продасть першому зустрічному за тепле ліжечко, та от ніхто із зустрічних не лакомиться; коли вітер рискає алеями і бульварами в пошуках простору, а парочки квапливо відривають зади від лавочок, щоб знайти більш затишне містечко, хоча довкруж і так безлюдно, — тоді з’являємося ми. Нас не кличуть спатоньки — нікому, нам не дозволяють сторожити добро — обходимося без дозволів, ми не шукаємо простору — нам би закамарніше, ми не буваємо першими зустрічними для шпиків, а лише останніми, нам чхати на явища природи, ми — явище цивілізації. Гей, мамко, кинь грошик, та не жмись, бо роздеремо нутрощі і розгриземо черепок у пошуках дзвінкої!

А тепер уявіть, як мене в дитинстві стукнуло, якщо на старості років лізе в голову отака муть. Самого від себе нудить. Тим, у кого слабкі шлунки, легше: вернув усе матінці-землі — і можна йти далі. А тут і собі настрій псуєш, і земля неудобрена пропадає.

Я зупинився й неголосно мовив:

— Говори, але коротко. У мене мало часу.

Істота із згаданим уже ніжним шлунком, що плелася за мною добрі три квартали, дзвінко заявила: