Дато Турашвілі - Покоління джинс. Втекти з СРСР

Суддя шанобливо звернувся до чоловіка і попросив розповісти те, що той пам’ятав. Літній чоловік захоплено почав:

— Погана історія була, ой погана. І тоді я тут, у Тбілісі, лежав у лікарні, і коли трохи одужав, поспішив додому, але досі я злий на свою дружину за те, що вона сказала, щоб я летів літаком, щоб не їхав автобусом — мовляв, так буде краще для твого здоров’я, хоча який там вже літак у моєму віці. Тоді я сказав, що поїду потягом, він же не буде трястись як той автобус, а вона — ні, лише літаком, може все ж встигнеш на останні мандарини, всі вже позбирали, а у нас погниють ті, що лишились. Ви ж знаєте жінок — насядуть і…

— Говоріть по справі, якщо можна.

— По справі скажу — те, що тут почув, все правда, а отого священика не пам’ятаю, а оцих пам’ятаю у тому літаку, що змусить мене їх забути, таке там крутилося, і ворогу не побажаєш…

— Отже, ви підтверджуєте, що ці звинувачувані — саме ті, хто намагався захопити літак?

— Я ж сказав, пане, — я їх добре пам’ятаю у літаку, а цього священика не пригадую.

— Отже, ви підтверджуєте, що окрім обвинувачуваного, якого ви згадали, решту тих, хто знаходиться на лавці підсудних, ви пам’ятаєте як терористів?

— Я пам’ятаю їх всіх і кажу ж, пане, — священика не пригадую, але борода була у одного їхнього товариша, але тут його немає, і у того була світла борода, а в цього — чорна, і він не схожий на того, іншого…

— Я не питаю вас про інших, зараз мова йде про присутніх перед вами представлених на суді звинувачуваних, тож чи ви підтверджуєте, що саме ці терористи намагалися захопити літак, пасажиром якого були і ви?

— Це були вони, пане, навіщо мені брехати.

— Ви підтверджуєте, що їхня спроба захопити літак шляхом збройного нападу призвела до жертв?

— Так, були жертви, звичайно, були і вбиті, і поранені, і такі побиті, коли літак зверху пішов, люди так полякалися, що…

— Чи можете ви конкретно вказати нам, хто з них був озброєний, і з якого типу зброї викрадачі стріляли у пасажирів?

— Звідки я знаю, що вони тримали, пане, я робоча людина, і в такому не розбираюся, але коли ми сіли і ззовні стріляли солдати, то тільки з автоматів…

— Отже, ви підтверджуєте, що підсудні були озброєні?

— Оці? Так, звичайно, як же іще, як же можна захопити літак без зброї.

— Чи можете ви сказати конкретно, чий постріл спричинив смерть одного з пасажирів, травму або поранення?

— Як я можу сказати, пане, багато стрілянини було, і я весь час внизу лежав, і, поки стріляли, навіть голови не підняв.

— Але коли припинили стріляти, ви сіли і, мабуть, побачили озброєних людей, які зараз сидять перед вами.

— Я сів, але підвестися все ж не зміг — зле мені було, у роті так пересохло…

– І, напевно, побачили когось із них зі зброєю в руці.

— Так, пане, ось цього побачив, і я добре пам’ятаю, що це він був, бо я його бачив по телевізору, як же ж те кіно називається, не згадаю вже…

— Зброю ж пам’ятаєте, яку тримав у руці терорист?

— Він, пане, бомбу тримав в одній руці, але не таку як у фільмах про війну, він округлу бомбу тримав у руці…

— А в другій?

— У другій? Сказати, пане?

— Так, ви маєте сказати все, що знаєте і пам’ятаєте, тут ви саме для цього, прошу.

— Навіть не знаю, пане, от скажу і всю справу зіпсую.

— Саме для справи та суду важливою є кожна деталь.

— Тож сказати, пане?

— Так, нагадайте суду, що цей відповідач тримав у другій руці?

— У другій руці він тримав склянку.

— Яку склянку?

— Звичайну склянку, і кому було зле, тому він час від часу підносив води.

Суддя розгубився від несподіваної відповіді, і тому звернувся до свідка з наступним питанням з помітним запізненням:

— А потім?

— Потім він і мені приніс води і я трохи прийшов до тями.

— Потім?

— Що потім, пане, їхня смерть також буде гріхом…

У літнього свідка спочатку затремтів голос, потім одна сльоза скотилася по щоці, а потім він, не стримуючись, голосно заплакав.

Суддя оголосив перерву.

Після перерви літнього свідка, звичайно, вже не повернули до зали.

Незважаючи на все і на те, що слово «смерть» уже вдруге прозвучало того дня, не лише відповідачі та їхні батьки, навіть присутні на процесі працівники КДБ були здивовані жорстокістю вироку. Вирок, який зачитав суддя, все ж виявився абсолютно несподіваним для всіх: Тіну засудили до чотирнадцяти років ув’язнення, інших — до розстрілу.

Одразу після оголошення вироку звинувачуваних вивели із зали. Гега поглядом шукав матір, яка незворушно стояла й бачила лише спину сина. Гегу кудись ведуть, але не на розстріл — повірити у це все ж не виходило. Ніхто не хотів вірити, що Гегу та його друзів розстріляють, оскільки ще лишався останній шанс їхнього порятунку — помилування, яке влада інколи застосовувала для засуджених до смерті.

Зараз потрібен був лист, який підписали би найбільш авторитетні люди Грузії, і звернення з проханням до уряду, аби зберегти життя молодим людям, які збилися зі шляху. У тому листі, якого склали кілька людей, було написано саме так, але підписів лише тих людей було недостатньо, і пошуки відомих та авторитетних грузинів розпочали по всій Грузії.

Більшість із них у цей час, у середині серпня, відпочивали на Чорному морі, в основному в