Мігель де Карріон - Грішниці. Сфінкс

Його меланхолія миттю поширилась на все товариство: після скороминучих утіх, якими так добре почався день, їх чекав нудний карнавальний вечір. Навіть Масілья, незважаючи на свою перемогу, не встояв перед загальною нудьгою.

Аж раптом двері кімнати рвучко розчинились і на порозі, наче посланець щасливої долі, став вайлуватий здоровань з обвислими вусами та величезними засмаглими руками, що тримали перев'язані мотузкою скриньку і пакунок.

— Бартоло! Великий Бартоло! Бартоліто! — вигукнув повеселілий Сінтура, кидаючись на шию прибульцеві.— Ти вчасно нагодився. Рятуй нас!

Здоровань розгублено усміхнувся. Жінки сполохано перезирнулись, але слова молодого правознавця заспокоїли їх, і вони крадькома стали оглядати прибульця. А той стояв у костюмі з грубої бавовняної тканини в чорну та білу смужку, насунувши на брови величезне сомбреро, яке не потурбувався зняти, коли зайшов. З-під широкого пояса виглядало чорне блискуче дуло пістолета. Одначе цей вайло тримався з гідністю, і в кожному його порухові була велич сильного звіра.

— Що ти нам приніс, Бартоло?

— Шинку, свинячу ковбасу, фрукти, сир і печиво, яке спекла для тебе твоя матуся.

Сінтура з радості підплигнув мало не до стелі.

— Бенкет, Бартоло! Справжній бенкет!.. А ще ти даси мені двадцять песо на кошт татуся, бо в мене не зосталось жодної песети, — сяйнула в нього геніальна ідея.

Велетень усміхнувся, показавши два ряди білих, схожих на ножі зубів. Потім повільно витягнув повстяний гаманець, обережно висипав на долоню металеві кружальця і відлічив чотири золоті монетки. Очі дівчат жадібно заблищали, і вони враз присунулися ближче до селюка, нюхом чуючи здобич.

— Твій батько зчинить крик аж до неба, — сказав Бартоло, кидаючи в руку Сінтурі чотири монетки. — Але то вже я беру на себе…

Сінтура картав себе, що не попросив п'ятдесят дуро, але було вже пізно. Довелось задовольнитися тим, що так легко здобув.

— Поснідаємо тут — сказав він друзям. — Як ви на це дивитесь? Маємо ще цілий день! Бартоло й дівчата теж залишаться з нами.

Незабаром Карлота занепокоїлась і стала лякливо позирати на двері. Бартоло весь час грубо жартував і вихваляв ніжки Аніти, кидаючи на блудницю хтиві погляди.

— О, якби ти знав, що там вище! — зареготав Сінтура. — Так вона нібито худенька, але… — І показав Бартоло на круглі Анітині стегна.

Дівчина зневажливо скривилась, але, згадавши про грубий гаманець, люб'язно задерла спідницю. Кінталес ухопив її за поперек і підняв, як пір'їнку. Очі Бартоло дико заблищали. Сінтура підійшов до нього, щоб, перше ніж почнеться шарварок, поговорити про деякі речі. Спитав про здоров'я батька, матері та сестер, про сусідів та знайомих. Йому хотілося знати, що сталось із його ровесником Лусіано Кандело, якого за місяць перед тим знайшли в тростині порубаного й запхнутого в брезентовий мішок.

Бартоло розгублено почухав потилицю.

— Що сталось?.. Еге, тростину вже почали рубати… — почав викручуватись він.

— Я знаю це. В газетах писалося, що знайшли труп. Але хто його вбив?

Селянин знову зам'явся, не знаючи з чого почати.

— То політична справа, — нарешті сказав він. — Лусіано був дурний, а дон Федеріко, твій батько, багато разів рятував його од біди. Але те сталось негадано, і старий нічим уже не міг зарадити. Сказав, хай роблять, що хочуть, бо хлопець мав дурну голову… І на другий день його вбили…

Сінтура не хотів розпитувати далі і навіть картав себе за недоречну цікавість. Щоб приховати збентеження, спричинене розповіддю Бартоло, всі гарячково взялись розпаковувати посилку, колючи пальці об цвяхи. Карлоті здалося, що на повороті сходів майнула тінь Асукіта, і вона, мов сполохана коза, кинулась до своєї кімнати. Але то була фальшива тривога, і Карлота невдовзі повернулася назад.

Наїдки вже лежали на столі, і товариство знову весело гомоніло. Хлопці сміялися з цинічних вихваток Ріголетто, який називав Бартоло «мій любий гомосексуаліст», анітрохи не зважаючи на його велетенську статуру. Здоровань сердився, що цей горбатий і потворний карлик, говорячи до нього, викрикував слова, наче він був глухий.

Насупивши брови, він спитав Сінтуру.

— Що це за слово таке?

— Він хоче сказати, що ти його однодумець, — відповів юнак. — Він-бо теж із наших.

Тоді Бартоло вдячно усміхнувся до горбаня. Студенти вже роззявили роти, щоб зареготати, але їх зупинив благальний погляд стривоженого Ріголетто.

А Бартоло, обернувшись до сина свого хазяїна, простодушно попросив:

— Хлопче, напиши мені на папері це слово. Я теж називатиму ним своїх друзів удома.

Уникнувши небезпеки, Ріголетто заходився розповідати сільському патріотові історію свого невдалого ораторського дебюту. Щоб наочно показати, як він піднімався на трибуну, горбань заліз на стільця, але й тут йому не дали розкрити рота. Він одразу став мішенню, в яку кидали все, що попадало під руку.

— Нещасний! — крикнув йому Кінталес. — Коли ти перестанеш кривлятись, як стара облізла мавпа?

— Як твій батько, Армандіто, — не повівши бровою, швидко озвався задирливий блазень. — Як твій поважний батько, знаменитий провінціальний борець за свободу, лискуча лисина якого є гордістю республіки.

Усі зареготали з бідолашного хлопця, дотеп якого обернувся проти нього самого. Старий Кінталес, з його коротенькими руками, малими очицями, квадратовою щелепою та лисою головою, і справді був навдивовижу схожий на велику мавпу. Армандо почервонів і замовк, готуючи помсту злому карликові.

Під час загального гамору й сміху дівчата непомітно підступили ще ближче до Бартоло. Це було не до душі гордим студентам, які примітили, що віддають перевагу не їхнім молодим обличчям, а набитому гаманцеві селюка і хтивим поглядам його телячих очей. Вони невдоволено перезирнулись між собою, та в цю мить почувся мстивий голос Армандо Кінталеса, котрий нарешті знайшов уразливе місце в горбаня і наготувався завдати удару.

— Ріголетто, вчора ввечері твій друг Рохеліо заробив тридцять срібняків у реформістському