Владислав Крапівін - Тінь Каравели

Ох і добряче ж я стукнувся! Кілька секунд я лежав. Голова гула. Потім, крекчучи, підвівся, сів і (уявіть собі) побачив Майку. Вона йшла до мене по тротуару, і поряд з нею йшов високий дідусь з підстриженими вусами.

Звестися на ноги я ще не міг і удавав, що цілковито зайнятий своїми синцями.

Вони підійшли.

— Одначе цілий, — з деяким здивуванням зауважив дідусь. — Руки-ноги на місці. І сльози не капають. Якщо не капають, значить, усе гаразд. Так? — запитав він у Майки, а не в мене.

Майка гмикнула і промовчала. Я з-під опущених він стежив за ними. Дідусь це помітив.

— Цікаво, — сказав він знову Майці. — Певно, це наш сусіда. А це, часом, не він дошку відламав?

Майка жалісливо глянула на мене і посміхнулася.

— Ну що ти, дідусю! У нього й силоньки не вистачить. Інший відірвав, більший і білявий.

Дідусь посміхнувся:

— Тоді я пішов. А ти?

— Йди, — сказала Майка. — Я скоро прийду.

І чого їй треба? Йшла б разом із дідом…

— Ну? — з інтересом запитала Майка. — Що ж ти не закинув його на трубу?

Вона дивилася на мене навіть без єхидства, а так, як дивляться дорослі на маленьких базік. І ледь посміхалася.

— Іще й знущається! — похмуро сказав я. — Тут у людини рана така…

Вивернувши лікоть, я показав «рану».

— Ой, лишенько… — глузливо мовила вона. — Плюнь на подорожник та приліпи. От і все.

Ні, вона не збиралася відривати поділ і квапливо перев'язувати мої подряпини. Не думала зроняти прохолодні сльозинки ї шепотіти ласкаві слова.

Я сердито підхопився і з брязкотом підчепив на гачок «Оленя».

— Обійдуся і без твоїх подорожників.

Після цього треба було йти. Гордо й незалежно. Так, щоб у неї від запізнілого каяття защеміло серце. Але у мене так не вийшло. Боком і повільно я ступив перший крок.

— Думаєш, мені шкода, чи що, було тієї дошки? — раптом запитала вона. — Просто не люблю, коли нахабно поводяться.

— А я нахабно?..

Майка примружилася:

— А навіщо, не спитавшись, почав відривати?

Кохання коханням, але хто ж стерпить такі обурливі слова?

— Не спитавшись! У тебе питати, чи що?!

— А в кого? Оскільки це наш паркан…

— Ваш?!

— А чий?

Ну, що я в ній знайшов, щоб закохуватись? Тріснути б каталкою по лобі, тоді знала б. Але не можна тріскати дівчисьок залізними каталками. І я вирішив убити її презирством.

— Ти, мабуть, і справді дурепа, — сказав я. — Ну, нехай це був би ваш паркан. Мені, значить, треба було прийти і запитати: «Можна, я дощечку відірву?» Що я, поліном стукнутий?

Майка була тепер не глузлива, а навіть трішечки сумна.

— А ти б все одно не прийшов, — неголосно сказала вона. — Ти не знаєш, як у нас хвіртка відчиняється. Там треба за мотузку смикнути.

— Ну й смикай свою мотузку, — пробурмотів я.

Вона ще помовчала і, відвернувшись, подивилася навіщось на свою хвіртку і тихо запитала:

— А хочеш, покажу, як відчиняється?

— Дуже треба… Я до вас не збираюся.

— Ну, а якщо… А раптом підеш?

— Дошки просити, так? Мені вони більше анітрішечки не потрібні.

— Ну… а якщо просто так? — сказала вона, дивлячись у тротуар.

— Навіщо? — захрипнувши від ніяковості, запитав я.

— Ну, так… Погратися…

Я поборов ніяковість і гмикнув:

— «Погратися». А як?

— Ти хіба ніяк не вмієш? — запитала вона і глянула знову трохи глузливо.

Я сказав ображено:

— Я по-всякому умію.

— А в «чапаєвців»? — І вона поклацала пальцями, ніби ганяла по шаховій дошці круглі дерев'яні шашки, що зображували у грі вершників.

— Ха! — сказав я. Вона, дівчисько, ще запитує мене про цю гру!

— Давай? — сказала вона.

— Ну, давай, — недбало погодився я. — Тільки ганялку додому віднесу.

Ми підійшли до її хвіртки. Майка показала, як смикати мотузку, і пішла. А я повинен був віднести колесо.

Але одразу додому я не пішов. Я притиснувся носом до паркану і дивився в дірку від сучка услід Майці. Як вона йде до свого ґанку. Ось вона піднялася по східцях. Ось зупинилася. Стоїть і водить пальцями по бильцях, ніби щось малює…

Я відірвався од паркану, бо відчув спиною неприємний погляд.

На тротуарі стояв Толя. Він мовчки розглядав мене і ліниво совав за щокою язиком. Щока від цього здулася і неприємно ворушилася.

Я розгубився і, здається, почервонів.

— Ну, що, Клямпик, — сказав Толя єхидно і без посмішки, — за нареченою підглядаєш? Дивись-но, весь ніс у скабках. І пузо.

Ух, як я його ненавидів у цю мить! Його косого білявого чубчика, немилосердні тютюнові очі, його великі прозорі вуха і тонкий безжалісний голос! І він знав, що я його ненавиджу. І знав, що моя ненависть безпорадна, тому що я боюся.

— Гнида! — сказав я зі сльозами. Плюнув у нього й побіг. І побіг зараз, мабуть, не через страх, а через відчайдушну й жалюгідну образу, через злість на себе. Він не гнався.