Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

четвертого партнера запросили якогось худорлявого чоловіка — згодом Дизма довідався, що то один з високих чинів поліції.

Коли Никодим одійшов, поліцейський сановник звернувся до пані Пшеленської:

— Хто такий цей пан Дизма?

— Пан Дизма? — здивовано перепитала господиня. — Хіба ви не знаєте його?..

— На жаль…

— Ну як же? — вмішався Уляницький. — Чи ви не пам’ятаєте скандалу з Терковським?

— А-а! Знаю.

— Пан Дизма, — повідомила пані Пшеленська, — дуже порядна людина. Я знаю його як товариша мого небожа, графа Жоржа Понімірського. Вони разом навчалися в Оксфордському університеті і з того часу нерозлучні друзі.

— Дідич?

— Так. Він родом з Курляндії, а тепер керує маєтками моєї небоги.

— Никодим — це кріпка голова, — докинув Уляницький. — Яшунський каже, що він сягне куди вище, ніж можна було б гадати.

— І взагалі душа-чоловік, — додав Вареда.

— Вельми симпатичний, — запевнила господиня.

— Справді, — переконано потвердив поліцейський чин, — він справляє солідне враження.

— Два жири, — об’явив Уляницький, піднімаючи кущисті брови.

— А ми — три жири, — додала пані Пшеленська, що грала з Уляницьким.

Дизма нудьгував. У глибині душі він дивувався, як може людей захоплювати гра. Никодим уже з’їв чимало тартинок, тістечок і випив кілька чарок коньяку. Ті, хто не грав у бридж, гуторили про зовнішню політику і про верхогони. Обидві теми були зовсім чужі Дизмі, та й не цікавили його. І він уже кмітував, як би звідси втекти. Вибравши хвилину, коли господиня встала з-за столика, Никодим догнав її в передпокої.

— Дуже й дуже перепрошую, але я повинен уже йти.

— От шкода! Вам неодмінно треба йти?

— Безпремінно. Завтра я вельми рано виїжджаю. Треба виспатись.

— А я так хотіла докладніше побалакати з вами про нашу справу…

— Нічого не втрачено — я скоро знов буду у Варшаві.

Насправді Дизма не збирався спати. Вийшовши од Пшеленської, він одпустив шофера, тільки велів, щоб той приготувався в дорогу і подав автомобіль о сьомій годині ранку, а сам почимчикував пішки.

Надходила вже північ, і вулиці майже опустіли. Інколи зустрічалися перехожі, що поспішали додому. Тільки на Новому Світі рух був більший. Тут прогулювались жінки, поводження яких аж надто виразно свідчило про їхній фах.

Дизма довго приглядався, заки вибрав одну з них — дебелу чорнявку. Порозумілися швидко.

Вже світало, коли Никодим повертався до свого готелю. Згадав Маньку і відзначив думкою: шкода, що не умовився з нею.

Небо заткали важкі олив’яні хмари. Близько сьомої години пішов дощ.

Дизма розплатився в готелі. О сьомій під’їхав автомобіль з піднятою будою, і Никодим, проклинаючи погоду, втиснувся в куток сидіння.

Він вирушав у Гродно. Хотілося повернутись у Коборів з великою перемогою, щоб засліпити Куницького ефектом, який у нього самого викликав чималий подив.

Никодим розумів: він здобувся на ласку у міністра завдяки тому, що повторив план Куницького. Цього було цілком досить, аби зробити висновок, який випливав сам собою: повторюючи і видаючи за своє те, що чуєш від інших, можна мати неабияку вигоду.

Дизма постановив застосовувати цей метод якнайширше, але не забуваючи про доконечну обережність. Це були нові можливості потрапити в жаданий чужий світ, і, відкривши їх, Никодим зрадів. Він уже вірив, що освоїться в тому світі. Що ж до Коборова, то не було сумніву, що тепер Куницький не тільки не захоче позбутися такого управителя, а навпаки — держатиметься руками й ногами за нього.

«Це теж можна використати. Негідник мусить додати мені платні».

Дизма потер руки. Відчував, що в його житті починається нова сторінка, а яка доля і навіщо писала її — що йому до того? З розмови у міністра Яшунського кріпко запам’ятав одне: здійснюючи хлібний план, його, Дизму, не обминуть, — так запевнив міністр. Никодим не знав, що той мав на увазі, — може, припускав, за цей план йому дадуть премію. Колись начальник пошти в Лискові пан Бочек розповідав, як один поштовий урядовець одержав тисячу злотих нагороди за те, що придумав новий спосіб штемпелювати листи.

Йому, надісь, дадуть більше, адже хліб — це не листи!

Згадавши про Лисков, про пана Бочека, Никодим усміхнувся.

«Що б оце вони сказали, коли б довідались, які гроші мені платять і з якими людьми я на «ти»? Остовпіли б!.. Голота!»

Міністри, графи! Така велика пані, як та Пшеленська, на обід запрошує…

А втім, це не тішило його. Дошкуляла думка, що він даремно вплутався в справу Понімірського, з якої нічогісінько не вийде, а зашкодити це може, коли — боронь боже! — Куницький щось пронюхає. Хитрий псяюха і грошей має стільки, що здолає помститися.

Єдиний вихід — сказати Понімірському, ніби його тітка і чути нічого не хоче, а на боргах поставила хрест..

Отак він думав і гадав, аж доки не приїхав до Гродно.

Шофер знав місто, як свої п’ять пальців, і зразу розшукав червоний, схожий на казарму, будинок дирекції лісів.

Була вже п’ята година, в конторі Дизма застав тільки чергового урядника.

— Я до пана Ольшевського. Він є?

— Нема. Прийдіть, будь ласка, в службові години, — сухо відказав черговий.

Дизма підніс голос:

— Це для вас, юначе, є службові години, а не для мене; і взагалі прошу поводитись чемніше, коли не знаєте, з ким балакаєте.

— Я чемно, — боронився урядник, — а звідки мені знати, з ким я балакаю, ви ж не представились.