Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

у його справі упереджено. Але в Ходики, як виявилося, була своя рука і у трибуналі, справа по апеляції затяглася на десятки років. Тим часом Ходика збирав вироки на штрафи на свою користь, обчислював від них проценти і нараховував судові витрати, поки врешті втомлений і розорений Кривкович не згодився покінчити справу миром. Року 1607 він визнав за собою зобов’язання сплатити на користь Ходики 120 кіп грошів литовських і видав на цю суму закладний запис на село Юревичі; через три роки термін закладного запису закінчився, Кривкович виявився неплатоспроможним боржником і Юревичі, згідно із вироком київського земського суду, були визнані потомственною власністю Ходики. Поки тяглася справа з Кривковичем, Ходика купив ще один маєток, село Щульжинці за дві милі від Києва, над Дніпром, і відсудив частину земель київського Кирилівського монастиря, що межували з його володіннями.

Але всі ці надбання були дрібницею порівняно зі значною метою, яку намітив Василь Ходика, засідаючи в якості райці у магістраті, і якої він вирішив добиватися з властивою йому наполегливістю; ця справа мала, щоправда, не без великих зусиль та перешкод, зробити його власником таких величезних володінь, якими могли похвалитися лише потомки удільних князів. Вона полягала у придбанні маєтків Басанського і Биковського та потребує детального пояснення.

Ще в кінці XV століття, після остаточного спустошення південної частини Київського князівства Менглі-Гіреєм 1482 року, Переяславський повіт став однією із областей, найбільше потерпілих від татарського погрому; повітове місто і його замок були зруйновані татарами; населення або забране у рабство, або втекло у північну частину Київщини; на території усього повіту зосталися лише нечисленні хутори та пасіки, сіл не було зовсім. Опустілу землю довго ніхто не хотів брати ні за службу, ні у вислугу. Врешті 1503 року великий князь Олександр грамотою, виданою ним на ім’я київського воєводи, князя Дмитрія Путятича, пожалував усю північну половину Переяславського повіту, що лежала уздовж Трубежу і Супою, в якості вислуги своєму дворянину Дашку Івановичу, син якого, відомий своїми подвигами черкаський і канівський староста Остафій Дашкович, що міцною організацією гуртованого тоді козацтва створив надійне забороло для відбиття татарських набігів і дав поштовх новій колонізації південних частин Київщини, а заодно і власних переяславських «вислуг», де «на грунтах басанському і биківському» невдовзі з’явилися 2 містечка, Басань і Биків, та 9 сіл .

Ці значні володіння після смерті Остафія Дашковича перейшли до його старшої сестрінниці, Духни, що 1530 року вийшла заміж за зем’янина Стефана Дублянського. Його син Григорій через великі борги 1578 року продав ці вотчини розбагатілому київському міщанину (з хрещених татар), Андрієві Кошколдовичу, зятеві київського війта Василя Черевчея. Коли між тестем і зятем виникла суперечка і Черевчей став вимагати від Кошколдовича повернення якихсь векселів, виданих 11 років тому ще Григорієм Дублянським на ім’я київського війта Семена Мелешкевича, придбаних пізніше Черевчеєм і через які Дублянський і був переважно змушений продати свої маєтки, то, згідно із позовом Черевчея проти Кошколдовича, київський магістрат сформував для розгляду справи комісію, що складалася із райців: Гаврила Рая, Василя Ходики та Леона Федоровича. Райці стали вимагати від Кошколдовича документи, згідно з якими він володів Басанню і Биковим, і, коли документи були надані, вони не віддали їх Кошколдовичу, вимагаючи, щоб він спершу вдовольнив претензії Черевчея, а на протести Кошколдовича відповідали побоями під час самого засідання і ув’язненням його в тюрму, де протримали кілька місяців. Хоча, згідно зі скаргою Кошколдовича до київського воєводи, князя Костянтина Острозького, особлива комісія, призначена, за клопотанням цього останнього, королем, розглянувши дії магістрату, присудила райців до сплати 4000 золотих штрафу за кривди, завдані Кошколдовичу, і воєвода приступив уже було до стягнення цієї суми із майна винуватих, але несподівано потерпілий завив, що він унаслідок посередництва «зацних панов и добродеїв» відмовляється від одержання присудженої йому суми. Виявилося, що у проміжку Василь Ходика геть несподівано повернув справу: з одного боку, він приховав документи, відібрані у Кошколдовича в магістраті, і придбав у Черевчея право на векселі, що були головною причиною суперечки, з другого — встиг зблизитися із Кошколдовичем та одружити з його єдиною донькою і спадкоємицею Богданою свого брата Федора. Потім, навпереміну, то впливаючи на нього, як на близького родича, то погрожуючи безконечним процесом унаслідок захоплених документів та векселів, він поступово довів Кошколдовича до укладення договору, в силу якого цей останній за повернення векселів та зобов’язання, дане Ходикою, не відновлювати процесу, а також виявляти постійну допомогу своєму братові Федору, поступився на його користь усіма своїми правами на Басанський і Биківський маєтки і залишив за собою лише право пожиттєвого володіння ними. Року 1592 Кошколдович помер і Василь Ходика пред’явив свої права на придбані маєтки. Вдова Кошколдовича, Палагея Черевчеївна, і його донька, Богдана Ходикова, визнали достовірність пред’явленого ним відступного запису. Таким чином, Василь Ходика-Криницький став найбагатшим шляхтичем-землевласником Київського воєводства. Тепер він відступив своє місце у магістраті та свої торгові справи братові Федору, а сам, проживаючи переважно у Басані та Переяславі, зайнявся облаштуванням та округленням свого майна. З цією метою він насамперед зазивав до себе селян із різних поліських володінь та вів з цього приводу безконечні судові процеси з їхніми колишніми власниками: Лозками, Тишами, Ратомськими і т.д. Помітивши, що Остерське староство клином врізається у його володіння, він зі збройним загоном зайняв містечко Дівицю, побив, пограбував і прогнав старостинських слуг і урядників, та приєднав містечко до своїх володінь, попри тривалий судовий процес із остерськими старостами. Дістаючи значні прибутки від своїх володінь, він став позичати сусідам-шляхтичам значні суми під заклад маєтків, і, у разі несплати, відбирав маєтки боржників у своє володіння, за суми, що далеко не відповідали їхній вартості; так він придбав села Варевичі та Рижки від Харлепських, Бугаївку та Давидковичі від Солтанів і т.д. У самому місті Києві, окрім трьох будинків, що дісталися йому у спадок від Митковичів та двоюрідного брата Устима Фіца, Василь Ходика-Криницький спорудив великий дім на вулиці, яка з’єднувала ринок із Дніпром, та ще один в огорожі замку; крім того, він придбав у різних частинах міста 10 дворів, на яких набудував «халуп для куничників» (тобто, найманих приміщень), 6 сіножатей на київському Болоню, кілька садів на Кудрявці і т.д.

Втім, Василь Ходика не відразу міг спокійно володіти цим майном; темні шляхи, якими він придбав Басанський та Биківський маєтки, викликали сумнів у законності цього володіння і роздратували інстинкти збагачення кількох заповзятливих суперників, від претензій яких Ходика звільнився лише з найбільшими зусиллями, завдяки своїй невичерпній наполегливості та