Михайло Петрович Старицький - Червоний диявол

запропонував Посі свої послуги для того, щоб тимчасово завідувати торговими справами, не побоявся відвідувати дім, уражений чумою, від якого тікали друзі та родичі Митковичів, і поступово зблизився та подружився з дітьми. Не пройшло і місяця з часу катастрофи у родині Митковичів, як сусіди довідалися, що спадкоємиця повінчалася зі своїм новим прикажчиком. Василь Кобизевич, одразу ж після шлюбу, звернувся у магістрат з проханням доручити йому і його дружині, як найближчим родичам, опіку над малолітнім Федором та його майном; магістрату не зоставалося нічого, крім як пристати на таку пропозицію, і таким чином Василь став представником однієї з найбільших торгових фірм у Києві. З розпорядження магістрату, прийнятого з цього приводу, ми довідуємось, що брати Кобизевичі вже тоді носили нове прізвище, дане їм у Києві як прізвисько, а саме «Ходик», і магістрат видає розпорядження про вручення опіки «славетному Василю Кобизевичу Ходиці». Пізніше всі три брати підписуються винятково цим останнім прізвищем, ймовірно, бажаючи покрити забуттям своє первісне незнатне походження.

Впродовж одинадцяти років Василь Ходика безконтрольно управляв добром Митковичів і, окрім половини майна, що належало його дружині, як спадок, накопичив значні суми з торгових операцій.

Окрім того, він здобув значення та величезний вплив у місті: він поріднився або ввійшов у спілку з усіма впливовішими членами магістрату і заручився такими зв’язками, при яких кожна розпочата ним справа вирішувалась згідно з його волею, навіть якщо ця справа була суперечливою або явно незаконною. Ходика використав свій вплив на те, щоб вивести в люди своїх родичів, але ще більше на те, щоб усякими правдами і неправдами збільшити власний маєток. Тепер він намічає іншу мету для своїх загарбань, намагаючись використати свій вплив і засоби на придбання земельної власності, що дала б йому змогу посісти помітне місце в рядах «шляхти» київської землі, що після Люблінського сейму 1569 року здобула величезне політичне значення і привілейоване становище в краї. Року 1583 Василь Ходика засідав уже в магістраті в якості «райці».

Більшість членів верховної міської колегії була з ним пов’язана родинними зв’язками або ж спільністю інтересів: його брат Федір був одружений з внучкою війта Василя Черевчея, поряд із ним сиділи: райці — Мартин Жовнір, одружений із сестрою Ходики Федорою, Гаврило Рай і Федір Левонович, які теж поріднилися з Ходикою, хоча документи на вказують на ступінь спорідненості; інші члени магістрату або ж перебували у кумівстві з ним, або ж, як бурмистр Стефан Кривкович, були його боржниками. Не дивно, що члени магістрату з тих чи інших причин постійно підтримували Ходику у всіх його справах і надавали міцну точку опори для його подальших починань. Внаслідок того, що польський суспільний лад, введений de jure після Люблінської унії, ще не встиг міцно встановитися і лише поступово витісняв поняття, звички і традиції, що склалися в литовські часи, в юридичному сенсі в краю панував значний безлад; різні судові органи ще не встановили точних меж свого відомства і кожен вважав себе компетентним у справах, що, згідно із нововстановленим законом, виходили за межі його підсудності; таким хаотичним станом справ і користувалися усякі спритники, щоб дістати зручні для себе судові рішення в тих установах, де вони мали протекцію або вплив, навіть у таких справах, які не були підсудними даній установі. Цим становищем скористався Василь Ходика для здобування земельної власності. Ми побачимо, що більшість справ, які стосувалися захоплення ним маєтків у різних осіб, він умів спрямувати в магістратський суд, у сприятливому рішенні якого він був повністю впевнений.

Але, перш ніж Ходика виступив на цій ниві, він подюав про те, щоб забезпечити за собою право володіти земельною власністю, а це право, згідно із Литовським статутом, визнавалося винятково за особами дворянського походження. Не покидаючи заняття торгівлею і посади райці магістрату, він почав збирати документи про своє начебто дворянське походження. Так, 1586 року він невідомими шляхами уже володів свідченням, виданим нібито ще у 1568 році литовським гетьманом Григорієм Олександровичем Ходкевичем (який помер 1569 року) в тому, що «земянин господарский повету Овруцкого, Василий Ходычич-Кобызевич, отбыл службу военную в два коня» , і київський магістрат засвідчив достовірність цього документу.

Через три роки, 1589 року в нього вже з’являється інший, значно важливіший документ, — він пред’являє королівський привілей, який проголошував, що, згідно із представленням гетьмана Яна Замойського, сейм визнав «київських жителів»: Василя, Федора і Йова Ходик-Кобизевичів потомственними дворянами за послуги, вчинені ними за покійного короля Стефана Баторія під час Московської війни, у якій вони начебто брали участь за свій кошт. Хоча брати Ходики впродовж московської кампанії (1579-1581 р.) не покидали міста і займалися торгівлею, хоча документ, представлений Ходикою, був дуже сумнівним, магістрат без вагань визнав його дійсним.

Поступово запасаючись документами, які мусили з часом відкрити йому доступ до шляхетства, Василь Ходика почав здобувати і земельну власність: 1586 року він купив у шляхтича Гулевича село Криничі, «в чотирьох милях від замку київського», і з того часу став іменуватися Ходикою-Криницьким, а пізніше син його підписувався просто Федором Криницьким, поклавши таким чином початок новому дворянському родові. У документах не збереглося деталей придбання Ходикою Кринич, але ми маємо дуже характеристичні дані про спосіб здобуття ним наступного помістя, Юревич. Село Юревичі здавна належало старій родині київських зем’ян Сурин в якості «вислуги». 1579 року два брати Сурини, Гордій та Потій, продали цей маєток київському міщанину Ваську Кривковичу, і він спокійно володів ним до 1593 року; але саме в цей рік Василь Ходика вирішив тим чи іншим способом заволодіти маєтком. Влаштувавши сварку з Кривковичами, привід якої нам невідомий, Ходика з натовпом озброєних слуг напав на дім Кривковича в Юревичах, захопив його і посадив самого Кривковича в тюрму, що містилася при квартирі київського підвоєводія Яна Аксака. Всі протести Кривковича залишалися марними, бо підкуплений Ходикою Аксак не звертав уваги на його скарги, а київський воєвода, князь Костянтин Острозький, проживав на Волині; лише після 14 тижнів ув’язнення Кривкович зумів визволитися із тюрми та негайно ж вніс скаргу на насилля, вчинене щодо нього Ходикою; але голова суду, той самий Аксак, спираючись на свідчення членів київського магістрату, вирішив, що скарга Кривковича про напад на його дім і самовільне позбавлення свободи — цілковита вигадка, і присудив Кривковича до сплати штрафу за наклеп у 20 кіп грошів литовських на користь Ходики. Кривкович апелював на це рішення в трибунал, куди, між іншим, пред’явив свідчення від кн. Костянтина Острозького про те, що Аксак вчинив