Віталій Олександрович Клімчук - Рутенія. Повернення відьми

Полоз звів голову, і стрімко шугонув угору. Рутенія так і не зрозуміла, полетів він, чи просто підстрибнув. Але вгорі, в темряві, з’явилася вогненна риска і зникла. Запала тиша.

Дочекавшись, коли в питаннях з’явиться бодай невеличка пауза, Рутенія швидко заповнила її закликом рухатися далі. Щойно вони наблизилися до виходу, який оберігав Полоз, як почули далеке шумовиння. Так шуміти могла лише вода, що лине шаленим потоком. Сумнівів не було — вони майже дійшли.

Відьма першою зробила крок у нову печеру — перед очима спалахнула мапа. За кілька годин ходи шум посилився, повітря стало вологе, і за черговим поворотом відкрилася підземна річка. Рахманська річка.

Тепер це вже був не шум, а гуркіт, що змушував здригатися все тіло. Ліктів за двадцять внизу вирувала вода. Річка текла між прямовисними стінами, заввишки з двадцять ліктів, і виступ, на якому всі й стояли, був єдиним, скільки сягало око. Білі потоки билися об стіни, накочувались на велетенські камені і розплюскували у всі боки рої бризок. Стихія як вона є. Стихія, якій байдуже, хто перед нею, відьма чи злидень, жива істота чи камінь. Здавалося, вона питає: «Чи достатньо в тобі сили, щоб кинути мені виклик?». І водночас відповідає: «Подивися на ці міцні каменюки — вони стали гладенькі, і з кожним моїм ударом все меншають і меншають. Колись їх зовсім не стане! Як і тебе!». Рутенія здригнулася.

Її супутники теж стояли ошелешені. Вони очікували зустріти звичайну підземну річку, а знизу вирувала Річка, подолати яку просто було неможливо.

— І що робити? — прокричав Рутенії на вухо чугайстер.

— Що???

— Що робити!!?!??

— Нічого не чую!!! — крикнула вона, і показала рукою назад.

Вони відійшли на таку відстань, щоб можна було розмовляти.

— Що будемо робити? — знову запитав Віт.

— Що-що? Повертати назад! Чи ви думаєте, що просто стрибнете у річку і вона вас понесе куди треба? А дзуськи! Вона ще й холодна як лід! Тож спокійнісінько собі чвалаймо назад. А там по-доброму розбіжимося… — сказав Бось.

— Та замовкни ти, телепню! — перервав його Віт, який вже дуже довго тримався. — Назад нам дороги немає. Їжі у нас лише на кілька днів. Не кажучи про воду! — Віт сів на найближчий камінь і став на ньому розгойдуватися.

— Дзеванно… — почала було Рутенія, та зупинилася, бо Дзеванна заперечно похитала головою.

— Мої й так слабкі сили зникають. Цієї річки я не здолаю. В ній є щось таке… таке…

— Сильне і страшне?… — підказала їй відьма.

— Так, сильне і страшне! Є води, які віддають Силу, є води, які просто не мають Сили. А ще мені розповідали колись про води, які забирають Сили. Я її боюся… — останні слова Дзеванна прошепотіла, наче річка могла їх підслухати.

Злидень слухав-слухав їхню розмову, а потім відійшов убік і втупився у стіну. Рутенія з Дзеванною присіли, притулилися спина до спини — так було тепліше, ніж спиратися на камінні стіни. Вони й самі не помітили, як впали в обійми сну.

Розбудив Рутенію стогін. Поруч стояли злидень з чугайстром. Перше, що спало на думку Рутенії — її сила знову вирвалася на волю. Але ні, не вона цього разу причина — Дзеванна. Русалка була вся у краплинах поту і дрібно тремтіла. З вуст злітали лиш уривчасте дихання і стогін.

— Що сталося?! Що з нею? — репетував навколо них злидень.

— Я ніби щось розбираю! — сказала Рутенія і притулила вухо до русалчиних вуст.

І дійсно, почула:

— Боляче… втрачаю Сили… Це річка… вона… їх… випиває… Швидше…

І знову нерозбірливий стогін.

Рутенія підняла голову до друзів:

— Річка випиває з неї сили. Нам слід швидко думати і щось робити… І я навіть знаю, що!

— І що ж ти надумала? — спитав Бось.

— Нам треба Сила, — відповіла Рутенія і дістала камінь.

Стиснула.

Начебто нічого і не відбулося.

«Невже не подіяло?» — тривожно питала вона себе. Рутенія підійшла до Дзеванни і погладила її по голові, обтерла з лоба піт. Поруч присів чугайстер, узяв русалку за руку і тихо заспівав: