Раїса Петрівна Іванченко - Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

class="book">Але згодом українське панство, особливо за князювання литовського князя Вітовта, починає втрачати свої привілеї. Зокрема, це стосується українських князів, яких поступово витісняють з перших позицій у литовській державі. Централізаторська політика литовських державців призвела до знищення великих феодальних утворень, таких, якими були Київське чи Волинське князівства. Але цей процес сприяв більшій консолідації українських земель навколо центральної влади. У складі Литовського державного утворення Україна відновила свої традиційні форми управління й суспільного життя, фактично свою національну державність.

У цей період назва “Україна” набула загальнонаціонального значення щодо всієї території Прикарпатсько–Придніпровського регіону. Давньоукраїнська мова, мова епохи Київської Русі, що називалась простіше “руська мова” стала офіційною мовою в Литовському князівстві. І навіть зобов’язувалося, що чиновники–писці мусять володіти й писати цією мовою — “по–руськи маєть літерами і словами руськими всі листи і позови писати”.

Значна частина української молоді із заможних верств навчалася в європейських країнах. Так, 1353 р. у Сорбоннському університеті навчався магістр Петро Кордован і його товариші “з Рутенії” — тобто з України–Русі, у XV–XVI ст. в Краківському університеті навчалося 800 українців. Українці були в Італії і в Німеччині. Серед них європейської слави зажили відомі вчені Юрій Дрогобич (1450–1494), Павло Русин (1517), Станіслав Оріховський (1513–1566) та ін.

Та скоро над Литвою нависла загроза поглинення сусідньою польською державою. Це проявилося у 80–х роках XIV ст., коли польські магнати організували мирну експансію щодо литовських володінь через Кревську унію 1385 року і династичний шлюб королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла.

Ягайло, одружившись із Ядвігою, став католиком і польським королем, а взамін обіцяв перетворити русько–українські землі на польські. Він пообіцяв також — і робив це досить послідовно — передати в Литовській державі всі привілеї католикам, як того й вимагали польська церква і польські магнати. Від того часу українська, білоруська і литовська національні еліти починають витіснятись польською в суспільному житті Литви.

Кревська унія призвела до того, що згодом, уже через століття, Литва стала предметом відвертих зазіхань з боку польських феодалів. До 1569 р., до підписання Люблінської унії, польські землевласники уже володіли значними територіальними надбаннями й привілеями в межах Литовського князівства, в т. ч. й в Україні.

Те саме творилось і по містах. Польське католицьке населення діставало переваги і привілеї в ремісництві й торгівлі. Після Люблінської унії, коли утворилася Річ Посполита, в якій першість належала польським панам і владі, розпочався енергійний наступ польського панства і католицької церкви на землі України.

Якщо раніше підпорядкування українських територій Литвою відбувалось в основному мирним шляхом, часто через угоди та просто запрошення українських князів, аби швидше позбутися залежності від монголо–татарських ханів, то включення України до складу Польщі здійснювалося жорстокими методами. Кілька років точилася збройна боротьба за підпорядкування Галичини в XIV ст., аж доки вона була приєднана до Польщі як провінція. Так само відкритими воєнними діями була захоплена частина Волині,Поділля та інші українські землі.

Це був драматичний період і для Литви, яка під тиском Польщі втрачала свою державність, і для українського народу, який опинився під загрозою знищення своєї етнічної цілісності. Польські володарі офіційно проголосили себе “щитом християнства” і заявляли про “хрестові походи” проти язичників–литовців і схизматиків–українців.

Польська експансія була жорстока і брутальна. До того ж із півдня нову загрозу українському народові становило агресивне Кримське ханство, що виникло в XIV ст. та невдовзі стає провідником загарбницької політики Османської імперії. Водночас українському народові, як і литовцям, знову стали загрожувати з півночі тевтонці, зі сходу — золотоординські хани, а пізніше — московські царі. За таких умов повністю не могла відродитися українська державність.

Що ж приніс українському народові період литовсько–польського панування? Українці після початку польської експансії починають швидко втрачати свою національну еліту, носія ідей державності і вищої духовної культури. Дуже помітною стає, особливо в Галицькому краї, полонізація української освіченої верстви. Польсько–католицький елемент повсюди відтісняв православних українців зі сфери виробництва, управління, освіти, культури. Дійшло до того, що українцям як православним заборонялось селитись у центрі міст, як це було у Львові: для ремісників і міщан українців–русинів тут була відведена лише одна невеличка вузенька Руська вулиця. Українцям не було місця на своїй українській землі. Така ж доля спіткала українців і в Подніпров’ї.

Це мусило рано чи пізно проявитись у стосунках і конфліктах між українцями та поляками взагалі.

З іншого боку — період литовсько–польської доби приніс в Україну нові структурні переміни в суспільстві. Передусім українська феодальна верхівка, яка швидко католичилась, особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформляється в нову станову верству. З’являються нові, не знані до цього форми суспільного життя — це передусім стани: селянства, міщанства, шляхти, права і привілеї яких були визначені певними законами. Міста дістають законодавство і систему самоврядування — так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам повну незалежність від королівської влади. На чолі міста стояв війт, призначений урядом, або бургомістр. Вони очолювали магістрат або ратушу. Право на самоврядування мали, як правило, великі міста — Львів (з 1356 р.), Кам’янець (з 1374 р.), Луцьк (з 1432 р.), Житомир (з 1444 р.) та ін., між ними — і певне число невеликих міст і містечок. Система самоврядування, часткова заміна натурального податку для міщан грошовим сприяла розвиткові ремесел, торгівлі та накопиченню торгового капіталу, що приваблювало численних іноземних торгівців і заможних бюргерів. Українці призвичаювалися до нових умов життя і законів, до тієї системи управління, яка існувала в Західній Європі. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов’язку перед законом було визначальним у громадянській свідомості суспільства й підвищувало його політичну культуру взагалі.

Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західноєвропейською політичною та правовою культурою. Цікаво, що сусідня східна держава — Московське царство — розвивалось у протилежному суспільному напрямку. Внаслідок тривалішого панування монголо–татарського владарювання на його терені населення того краю ще довго не могло ознайомитись із принципами