Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Наступного вечора Татенбах з’являється до казино п’яний, як завжди. І тільки-но заходить Демант, цей підводиться й каже: «Салютус, костоправе!» З цього почалося!

— Нікчема! — зауважують двоє водночас.

— Звісно, нікчема, але ж п’яний! Що тут удієш? Я ввічливо кажу: «Привіт, пане полковий лікарю!». А Демант, таким голосом, якого я від нього ніколи не чув, до Татенбаха: «Пане ротмістре, вам відомо, що я полковий лікар?». — «Я ото краще сидів би дома, взявши очі в руки!» — каже Татенбах, не встаючи з крісла. До речі, того дня були його іменини. Казав я вам уже?

— Ні! — гукнули всі.

— Ну то щоб ви знали: були саме його іменини, — повторив Тайтінґер.

Цю новину всі прийняли жадібно. Так наче з того факту, що в Татенбаха були іменини, випливало якесь нове, щасливе вирішення цієї невеселої справи. Кожен нишком обмірковував, яку користь можна здобути з факту Татенбахових іменин. І невеличкий Штернберґ, у чиєму мозкові думки завжди пролітали, як самотні птахи крізь безводні хмари, — порізно, без табуна й без сліду, — тут-таки й висловив надію всіх із передчасною радістю в голосі:

— Але ж тоді все гаразд! Становище докорінно змінюється! Адже в нього були іменини!

Усі подивилися на маленького графа Штернберґа спантеличено й невтішно, а проте ладні вхопитися й за таку нісенітницю. Те, що ляпнув тут Штернберґ, було видимим безглуздям, та коли добре поміркувати, то чи не можна справді якось зачепитися за це, чи не жевріє тут якась надія, не зблисне якась утіха? Глухий регіт, яким тут-таки зайшовся Тайтінґер, пронизав їх новим жахом. З напіврозтуленими губами, із завмерлим безпорадним словом на враз занімілих язиках, з широко розплющеними безтямними очима, вони всі так і замовкли, понімілі й посліплі, ті, що сподівалися почути звук розради, вловити промінець надії. Глухо й темно було довкола. В усьому велетенському, німому, засипаному глибоким снігом зимовому світі не лишилося більше нічого, крім уже вп’яте повторюваної залізно-незмінної розповіді Тайтінґера. А він повів далі:

— Отже, «я б ото краще сидів дома, взявши очі в руки», — каже Татенбах. А доктор, знаєте, як ото в шпиталі на обході, нахиляється до Татенбаха, мов до пацієнта, й каже: «Пане ротмістре, ви п’яні!..». — «Я б краще стеріг власну жінку, — белькоче своєї Татенбах. — Наш брат не пускає своїх жінок серед ночі на прогуляночки з лейтенантами!..». — «Ви п’яний негідник!» — каже Демант. Я вже мав був підхопитись, та не встиг ще й з місця зрушити, аж Татенбах як зарепетує, мов скажений: «Жид, жид, жид!». Вісім разів поспіль проревів «Жид!» Мені ще стало духу полічити.

— Браво! — каже куций Штернберґ, і Тайтінґер киває головою.

— Але мені стало духу ще й на те, щоб скомандувати: «Ординарцям вийти!». Бо до чого там ті хлопці?

— Браво! — знов вигукує куценький Штернберґ. І решта всі схвально кивають головами.

Вони знов замовкли. З кухні кондитерської почувся гучний брязкіт посуду та на вулиці різко продзеленчали дзвониками сани. Тайтінґер запхав до рота ще шматочок печива.

— Ось і маємо сюрприз! — вигукнув куций Штернберґ.

Тайтінґер проковтнув рештки своїх солодощів і тільки й сказав:

— Завтра, о сьомій двадцять!

Завтра, о сьомій двадцять! Вони знали умови поєдинку: стріляти водночас, із відстані десяти кроків. Дуель на шаблях з доктором Демантом була неможлива: він не вміє фехтувати. Завтра о сьомій ранку полк вирушає муштруватися на луку. Звідти до так званого Зеленого майданчика за старим замком, де має відбутися поєдинок, якихось дві сотні кроків. Кожен з офіцерів знає, що завтра ще під час гімнастики почує два постріли. Кожен чув їх уже тепер. Смерть на чорно-червоних крилах шугала над їхніми головами.

— Рахунок! — гукнув Тайтінґер, і вони покинули кондитерську.

Знов посипав сніг. Німотним темно-синім табуном простували вони крізь німотний білий сніг, відставали й губилися по двоє й поодинці. Кожен із них боявся зостатися на самоті, але й лишатися вкупі з усіма було нестерпно, їм хотілося затратитися в тісних вуличках маленького містечка, та за кілька секунд хоч-не-хоч доводилося здибатися знову. Покручені вулички зводили їх докупи. Всі вони були бранцями маленького містечка і великої своєї безпорадності. І щоразу, коли один стикався з іншим, обоє лякалися — кожен боявся того страху, що гніздився в іншому. Вони очікували години вечері і водночас боялися близького вже вечора в казино, де сьогодні, вже сьогодні не всі будуть присутні.

І справді там зібралися не всі! Не було Татенбаха, майора Прохазки, доктора, обер-лейтенанта Цандера та лейтенанта Кріста і взагалі всіх секундантів. Тайтінґер не вечеряв. Він сидів за шахівницею і грав сам із собою в шахи. Ніхто не озивався. Ординарці скам’яніло-непорушно стояли біля дверей, чутно було, як повільно й невблаганно вицокував великий годинник. А ліворуч від нього холодними очима барви блакитної порцеляни дивився на своїх мовчазних офіцерів верховний головнокомандувач. Ніхто не зважувався ні піти з казино сам, ні попросити сусіда вийти разом з ним. Так вони й сиділи кожен на своєму місці. Там, де вмостилися по двоє чи по троє, слова падали розрізнено й важко, і між словом та відповіддю залягала велика свинцева тиша. Кожен відчував її, наче тягар на своїй спині.

Вони думали про тих, кого з ними не було, так наче відсутні вже були мертвими. Усі згадували появу тут доктора Деманта кілька тижнів тому, після довгої відпустки за станом здоров’я. Вони ніби бачили перед собою його нерішучу ходу і його блискучі окуляри. Вони бачили й графа Татенбаха, його присадкувату кругленьку постать на кривих ногах кіннотника, вічно червоний череп з водяво-білим чубом, коротко підрізаним і розділеним на проділ посередині, і світлі, маленькі очиці з червонястими повіками. Чули тихий голос доктора й крикливий — ротмістра. І хоча слова «честь» і «загин», «стріляти» й «битися», «смерть» і «могила» жили в їхніх серцях і мозкові, відколи вони почали думати й почувати, сьогодні їм здавалося незбагненним, що, можливо, вони вже