Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

навіки відмежовані від крикливого голосу ротмістра й лагідного докторового. Щоразу, коли лунали тужливі удари великого настінного годинника, усім присутнім здавалося, що то вибило їхню останню годину. Вони не хотіли повірити власним вухам і поглядали на стіну. Жодного сумніву. Час не зупинився. Двадцять по сьомій, двадцять по сьомій, двадцять по сьомій! — молотом гупало кожному в мозкові.

Вони попідводилися, один по одному, нерішуче й присоромлено; їм здавалося, що, розлучаючись, вони зраджують один одного. Вони розходилися майже нечутно. Їхні остроги не бряжчали, їхні шаблі не стукотіли, підошви глухо стукали по глухій підлозі. Ще не настала й північ, як казино спорожніло. І за чверть години до півночі обер-лейтенант Шлеґель і лейтенант Кіндерман підійшли до казарми, де вони мешкали. З другого поверху, де містилися помешкання офіцерів, єдине освітлене вікно відкидало жовтий прямокутник у квадратовий морок подвір’я. Обидва водночас поглянули вгору.

— Це Тротта! — сказав Кіндерман.

— Це Тротта! — повторив Шлеґель.

— Треба було б зазирнути до нього!

— Йому це не сподобається!

Вони, брязкаючи острогами, пішли коридором, стишили ходу біля дверей лейтенанта Тротти й прислухалися. За дверима ніщо не ворухнулося. Обер-лейтенант Шлеґель узявся за клямку, проте не надавив її. Він прийняв руку, і вони пішли собі. Далі кивнули один одному головою й розійшлися до своїх кімнат.

Лейтенант Тротта справді їх не чув. Уже годин з чотири він силкувався написати докладного листа батькові. Він не просунувся за межі кількох перших рядків. «Любий батьку! — так починався лист. — Я мимоволі й безневинно став причиною трагічної справи честі». Рука його була важка. Мертвим, нікчемним знаряддям зависало над папером тремтяче перо. Цей лист був першим тяжким листом у його житті. Лейтенантові здавалося неможливим дочекатися розв’язку справи і аж тоді написати окружному начальникові. Від часу фатальної сварки між Татенбахом і Демантом він із дня на день відкладав листа до батька. Не надіслати його ще сьогодні було просто неможливо. Ще сьогодні, до дуелі. Що зробив би в такому становищі герой Сольферіно? Карл Йозеф відчував у себе на потилиці владний дідів погляд. Герой Сольферіно диктував своєму хиткому онукові безоглядну рішучість. Треба було писати негайно, не встаючи з місця. Так, може, треба навіть поїхати до батька. Поміж небіжчиком героєм Сольферіно і його нерішучим онуком стояв батько, окружний начальник, хранитель честі, оберігач дідового спадку. Жива й червона, струмувала в жилах окружного начальника кров героя Сольферіно. Не дати вчасно знати про все батькові означало б затаїти щось від діда.

Але щоб написати цього листа, треба було вродитися таким дужим, як дід, бути таким прямодушним і відважним, таким близьким до селян Сиполє, як був герой Сольферіно. А він, лейтенант, був лише онук! Цей лист так страхітливо уривав мирну низку звичних, незмінно однакових щотижневих коротких листів-звітів, що їх завжди надсилали сини батькам у роду Тротт. Кривавий лист. Треба було його написати.

Лейтенант узявся писати далі:

«Я зробив безневинну прогулянку, — щоправда, десь близько півночі, — з дружиною нашого полкового лікаря. Так склалося, що я не міг від цього ухилитися. Товариші бачили нас. Ротмістр Татенбах, який, на жаль, часто буває п’яний, зробив докторові підлий натяк. Завтра о сьомій двадцять ранку вони стріляються. Мені, певне, доведеться викликати на дуель Татенбаха, якщо він, як я сподіваюся, буде живий. Умови поєдинку тяжкі.

Твій відданий син Карл Йозеф Тротта, лейтенант.

P.S. Можливо, мені доведеться залишити цей полк».

Тепер, як здавалося лейтенантові, найтяжче було позаду. Та коли він підвів погляд на сутемряву стелю, то зненацька ніби знов побачив спонукувальне обличчя свого діда. І здалося йому, що поряд героя Сольферіно він угледів образ білобородого шинкаря-єврея, чиїм онуком був полковий лікар доктор Демант. І він відчув, що мертві кличуть живих, і йому примарилося, що це він сам не далі як завтра о сьомій двадцять ранку має вийти на дуель. Вийти на дуель і впасти. Упасти! Впасти і померти!

За тих давноминулих недільних днів, коли Карл Йозеф стояв на балконі батькового дому і військовий оркестр пана Нехвала грав марш Радецького, упасти й померти здавалося дрібницею. Вихованцеві цісарсько-королівського кадетського корпусу смерть була не страшна, тільки ж то була дуже далека смерть! Завтра вранці, о сьомій двадцять, смерть чекала на його друга доктора Деманта. Післязавтра чи за кілька днів — на лейтенанта Карла Йозефа фон Тротту! О жах і морок! Бути причиною її чорної з’яви і врешті стати її офірою! А коли й не судилося впасти її офірою тобі самому, то скільки ще трупів ляже на твоїй дорозі? Мов верстові стовпи на шляхах інших, стоять надгробки на шляху Тротт! Було певною річчю, що він більш ніколи не побачить друга, як після розлуки не побачив Катарини. Ніколи! Це слово розтяглося перед Карлом Йозефом у страшну безберегість і безмежжя — мертве море глухої вічності. Маленький лейтенант стиснув немічні білі кулаки супроти великого чорного закону, що котив на його шлях надгробки, не ставив жодної перепони невблаганності того «ніколи» й не бажав прояснити вічного мороку. Лейтенант стиснув кулак і підступив до вікна, щоб погрозити небесам. Та лише підвів очі. Він побачив холодне мерехтіння зимових зірок. Йому згадалася та ніч, як він востаннє йшов із доктором Демантом від казарми до міста. Востаннє! Він знав це ще тоді.

Зненацька в ньому зринула туга за приятелем і надія, що доктора можна ще порятувати! Було двадцять хвилин на другу. Ще шість годин доктор Демант житиме напевне, довгих шість годин! Той час тепер здавався лейтенантові майже таким великим, як перед тим безмежна вічність. Він кинувся до вішалки, оперезався шаблею, одним махом одягся в шинелю, перебіг коридор, злетів сходами наниз, перемчав нічним чотирикутником подвір’я до брами, повз вартового, вибіг на безлюдну вулицю, за десять хвилин добіг до міста, а ще за хвилину наздогнав єдиного візника з саньми, що справляв свою самотню нічну службу, і поїхав під