Костянтин Артемович Когтянц - Облога Белза

Хоча за шумом бою, у шоломах, у час, коли нерви напружені й кров стукотить у скронях, розібрати почуте важко, але ця новина миттю облетіла всю союзну армію.

Прийшла остання година Белза!

 — Гайда,  — шепотів Дрозд,  — гайда. Кладіть своїх. Кладіть!

Летять тріски, летить каміння згори, проте великі глиби, як і великі шматки криги, уже закінчилися, а невелике здебільшого відскакує від піднятих над головами щитів.

Брама впала, і перших, хто кинувся туди, скосили стріли.

До цього були готові. Не готові були до іншого.

Ізсередини браму підковою охоплював кам'яний мур. Із бійницями.

 — Присягаюся, що його не було,  — перебіжчик Роман захлинався слиною. Він боявся, він дуже боявся.  — Блоки кам'яні були точно — церкву збиралися будувати... Наламали водою, але нічого більше. І цих не було... хвостів ластівки! Для скріплення.

Усі присутні знали цю техніку, що сягала своїм корінням сивої давнини, а тепер уживалася тоді, коли треба було терміново закрити проломину у стіні. На заздалегідь приготовлених кам'яних блоках вирубали (теж заздалегідь) пази формою в половину хвоста ластівки, складали блоки так, що виходив цілий хвіст, та заливали свинцем чи міддю.

Але якщо таких пазів не було?

 — Щілини між камінням залили водою,  — здогадався Бенедикт-воєвода.  — Вода замерзла, і крига замінила розчин.

Усі уявили собі кам'яні блоки, не дуже вже обтесані, рвані. Їх дійсно могла скріпити крига. Тобто ще кілька днів  — і оця стінка просто розвалиться. Але ще до того Белз перетвориться на острів посеред великого озера.

Так само вже тепер такий мур не витримає ударів тарана чи камнемета. Але їх неможливо пронести через вузькі ворота Белза, які захисники вже завалюють усім, що є під рукою.

 — Нам залишилося одне,  — неначе збоку почув Лайош свій голос.  — Вогняне жерло.

Угорці, під керівництвом італійських найманців, установлювали бомбарду вже кілька годин. Сказати, що це була непроста справа, означає не сказати нічого. Ніяких лафетів ще не вигадали, тому спочатку споруджували стаціонарний стояк, на якому закріплювали видовбану колоду. Оскільки саме ця бомбарда була досить велика, то возити колоду із собою не було сенсу  — її вирубували тут, паралельно з будівництвом лафета. Також одночасно будували товсту дерев'яну стіну, якраз там, де мав бути кінець колоди.

Ударить постріл, бомбарда сковзне по видовбаному і, щоби не впала, вдариться у стіну. Після того гармаші протягнуть бомбарду по жолобу знову вперед, молотами виб'ють зарядну камору, прочистять її, заб'ють порохом, водночас інші вкладуть іззаду в бомбарду кам'яне ядро  — точніше, просто великий камінь, обмотаний ганчірками й мотузками так, аби бути круглим, знову вставлять камору.

Утім, усі були певні, що дерев'яна Водна брама Белза розлетиться на друзки від першого ж ядра.

Зробити станок і стінку заздалегідь, а потім чекати, поки підвезуть оцю залізну трубу, не випадало, бо, зрозумівши, що й до чого, захисники перекинули б камнемети сюди, поклали б до кошиків корчаги зі смолою  — ой би воно горіло!

Та й розміри невідомі були донедавна...

Поряд збивали щити, які планували кинути на кригу, перекривши штучний рів, що утворився від вогнища.

Шляхетне лицарство не дуже-то навіть і дивилося на таку чорну працю. А от найманці-арбалетники, які охороняли бомбарду, поглядали на неї дуже часто. І не зразу зреагували, коли зі стіни праворуч і ліворуч від брами зістрибнули по десять чоловіків із луками в руках. Хіба що роти пороззявляли від здивування, бо на перший погляд стрибок був чистісіньким самогубством, проте, ударившись ногами об вал, лучники не поїхали далі вниз  — під пахвами кожного була зав'язана мотузка. І зразу ж вони почали обстріл, вибиваючи арбалетників, що не всі навіть устигли розвернутися щитами в бік нової небезпеки.

Із брами висипала добряча сотня бійців, що, перекинувши колоди через утворений від вогнища «рів», швидко покрила невелику відстань до бомбарди і, дико волаючи, ударила в мечі та сокири.

 — Волинь!

При ударі сокирою із замаху.

 — Во-о-ли-и-нь!  — це Герко, вколовши шаблею в горло одного арбалетника, із розвороту полосує другого.

 — Волинь!  — це сам Дрозд б'є, тримаючи меча обіруч.

Ані угорські, ані польські командири анітрохи не злякалися. Це ж дерев'яний камнемет можна підпалити або порубати, а залізній бомбарді нічого вони не зроблять. Накази віддавалися, проте без особливого поспіху. Поспішав лише небіж Людовика, і не з переляку за гармату, а з бажання прославитися.

Його бандерія перебувала найближче до бомбарди, уся була в обладунках,  — і принц кинув її в атаку. Пішки, бо сідлати коней не було часу. Щоправда, сам він із коня не злазив і поскакав у голові. Чи встиг він зрозуміти свою помилку, назавжди залишилося невідомим.

Проти французів спрацювали дві обставини. По-перше, їх обстрілювали дуже добрі лучники. По-друге, лицарю у броні не так легко бігти по втоптаному снігу, який у багатьох місцях перетворився на ковзанку.

Ось, посковзнувшись, упав башелье[122] де Вітра, а коли спробував піднятися, стріла влучила йому під пахву, де не було лат  — а лише кольчуга.

Ось стріла ввійшла баронові д'Обюсонові в щілину прилбиці[123], ось поряд із ним упав і німецький лицар фон Брюллоф, фактично — найманець.

Міланська броня принца, під яку була надягнута ще й турецька кольчуга, витримала перші стріли, але ось Кость Юшкович натягнув свого татарського лука, аж у семи місцях підсиленого шматками спеціально обробленого рогу. І увігнав стрілу в шию принца, пробивши кольчужний горжет.

І це побачив король Людовик.

 — Коня!

Монархом керували не емоції, а тверезий розрахунок.

Якщо він тут, зараз, негайно й особисто не помститься за свого спадкоємця, то