Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

у стосунках з протилежною статтю, оскільки вагітність є причиною, з якої учениця має перервати навчання, а значить — не дотриматись свого громадянського обов’язку.

Усі завмерли. Дівчина підняла втомлений і зацькований погляд на директорку. Маїна дивилась на неї уважно і холодно.

— Янко, чи визнаєш ти, що порушила правила Сколісу?

— Так, — голос хрипкий, але твердий.

— Шкодуєш про це?

— Ні.

— Хто батько дитини?

Мовчанка.

— Тебе буде відправлено на острів Горис, де ти в спеціальному закладі народиш дитину і перебуватимеш з нею рік. Потім тебе чекає двадцять років роботи в шахтах, у Східних горах Бактрії. Дитину ти більше не побачиш.

Я не знала, що відчуваю. Мені було неймовірно жаль Янку, але водночас я усвідомлювала, що дівчина сама винна в тому, що сталось. Звичайно, чотирнадцять років — це багато, але після навчання в Сколісі та служби в якості сервуса можна без перешкод вийти заміж і народити дітей, яких ніхто не забере. Тепер же Янка втратить і дитину, і молодість, а може, й життя — усі в Циркуті знали, що умови праці в шахтах Бактрії — нелюдські. Дивлячись на бліде обличчя Янки, обліплене пасмами чорного волосся, я відчувала, як в мене стискається горло.

Попри це я встигла зауважити і ще дещо — дарвенхардці, які стояли за спинами Маїни та Янки, уважно розглядали обличчя учнів. Я стисла губи і спробувала виглядати незворушною.

— Я наказую хлопцеві, причетному до інциденту, зробити п’ять кроків вперед, — мовила Маїна, розглядаючи юрбу. — Інакше з кожним учнем Сколісу буде проведено допит, і ми, повірте, знайдемо винуватця.

Запанувала тиша. Ніхто не ворухнувся.

— Я піду на єдину поступку. Якщо винуватець вийде зараз, йому і Янці буде призначено не по двадцять, а по десять років роботи в шахтах.

Знову тиша.

Аж раптом…

Крок. За ним ще один і ще. Юрба десь ліворуч від мене розійшлась і до Маїни підійшов високий світловолосий хлопець. В Янки з очей потекли сльози і вона захитала головою, не в змозі щось сказати.

— Благородно, Данку. Тебе відправлять до Бактрії сьогодні ж, — Маїна махнула рукою. — Заберіть їх.

Хлопця і дівчину забрали — але не одразу. В останню мить вони рвонули одне до одного — і навіть встигли схопитись за руки.

Я опустила очі додолу, коли непритомні від ударів дарвенхардців закохані попадали на землю.

— За непослух — не по десять, а, як і заведено, по двадцять років у шахтах. Я так бачу, милосердя тут зайве. Винесіть їх нарешті з-перед моїх очей, — пролунав роздратований голос Маїни.

* * *

— Я ще такого не бачила. Жахіття, — прошепотіла Лада, коли ми повернулись до школи, прямуючи за сивим дарвенхардцем до гардероба.

Я кивнула.

— Нічогенький початок навчального року.

— Ти така спокійна.

— Не зрозуміла? — я подивилась на дівчину.

— Ну… роззирнися.

Я подивилась на інших підлітків. І тут мене осяйнуло. Я переживала все тільки всередині. Деякі дівчата тихо витирали сльози, хлопці нервово перешіптувались. Відчувалась шалена напруга, всі хвилювались. Я перевела погляд на Ладу — в неї тремтіли губи.

А моє дихання було спокійним. Не тремтіли ні губи, ні коліна, не набігали на очі сльози. І це було вперше, коли я усвідомила власну відмінність від інших. Я могла контролювати себе, не видавати емоцій навіть тоді, коли було страшно, і зараз, і навіть в ту мить, коли нас забирали з домівок від батьків, а я єдина на возі не плакала.

— Я просто шокована, — буркнула я.

Форму нам видали сіру, по два комплекти. Усе було теплим і комфортним. Ще дали по три пари шкарпеток, нижню білизну, рушник і по дві пари черевиків — однакових, шкіряних і дуже навіть зручних.

Потім уже такий знайомий сивий дарвенхардець відвів нашу групу, в якій було двадцять дівчат і двадцять хлопців, до їдальні. Я намагалась запам’ятати дорогу, але це було складно — заважало безліч сходів та однакових кімнат.

Їдальня виявилась величезним довгим приміщенням на другому поверсі, вздовж стін якої рівними рядами йшли колони та стояло багато довгих столів з лавами. Між колонами в стінах розташовувались каміни з розведеним у них вогнем. Це поки було найтепліше і найзатишніше місце, яке я побачила в школі. А зважаючи на те, що тут ще й годують, то їдальня, напевне, стане моїм улюбленим місцем у Сколісі.

Ліворуч від входу стояв стіл з мисками і ложками, а здоровенний чолов’яга в засмальцьованому фартусі насипав їжу з величезного казана. Ми з Ладою встали в чергу і невдовзі отримали свої порції. Нам видали кашу з м’ясом — мій шлунок після майже добового голодування захоплено забурчав. Крім того, кожному давали ще й по кухлю з трав’яним чаєм. Було дуже смачно.

За якийсь час напруга, що панувала між учнями від недавно побаченого, почала спадати. Простір сповнився звуками ударів ложок об миски і задоволеного жування. Кожен стіл тут був підписаний двома цифрами — на нашому була цифра «13», тобто номер нашої групи. Я роздивилась довкола, але не побачила Адама чи ще когось з тих, хто їхав разом з нами на возі. Чомусь мені стало сумно.

— Першаки!

Розмови миттю стихли. Навіть старші курси позамовкали. Між столами йшов той самий сивий дарвенхардець, що командував нами вже другий день.

— Мене звуть Берн і я куратор вашого курсу. І буду ним усі чотири роки. Зараз я розповім вам коротко про те, що таке Сколіс і як у ньому вчитись. Заняття починаються о восьмій ранку. Підйом — о сьомій. Один день на тиждень — вихідний.