Орасіо Кірога - Казки Сельви

входу до печери, де вони провели свої останні Збори. Одними з останніх загинули Хрестова Гадюка та Водяна Кобра.

Жодна змія не лишилася живою. Люди сіли перепочити, дивлячись на побоїще, на купу мертвих змій, які донедавна панували в цьому краї. Захеканий Дабой примостився біля їхніх ніг; попри щеплення дія отрути не минулася для нього зовсім безслідно. На тілі собаки було шістдесят чотири укуси.

Вже підвівшись, щоб іти, люди вперше звернули увагу на Анаконду, яка почала виявляти ознаки життя.

— Звідки тут узявся цей удав? — здивувався новий директор. — Він не тутешній. Здається, він зчепився з коброю і певним чином помстився за нас. Він страшенно покусаний, тож мусимо його врятувати. Віднесемо його до себе. Хтозна, може, колись він віддячить нам і врятує від усього отруйного поріддя.

І люди пішли, несучи на плечах ломаку з почепленою до неї Анакондою, а та, знесилена через рани, думала про Водяну Кобру, доля якої, якби не зарозумілість, могла б скластися так само, як у неї.

Анаконда не померла. Цілий рік провела вона серед людей, із цікавістю спостерігаючи їхнє життя, та нарешті одної ночі подалася геть. Втім історія багатомісячної подорожі Анаконди рікою Парана аж до Гуайри[11] і далі, до згубного затону, де Парана має назву Мертвої ріки — дивне життя Анаконди та її друга подорож, яку вона здійснила разом зі своїми побратимами каламутними водами великої повені, той бунтівний похід через зарості ейхорнії[12] — це вже зовсім інша історія.

Повернення анаконди

Коли Анаконда, змовившись із іншими мешканцями тропічного краю, надумала відвоювати річку, їй щойно виповнилося тридцять років.

Вона була молодою десятиметровою змією в розквіті сил. Хоч би де вона полювала, жоден ягуар чи олень не могли опиратися її задушливим обіймам.

Коли її м’язи стискалися, життя повільно залишало тіло жертви, поступаючись місцем смерті. І щойно трава своїм шелестом сповіщала про появу голодної гігантської змії, вся навколишня живність нашорошувала вуха. А коли западала надвечірня тиша, й Анаконда лежала, гріючи тем­не оксамитове тіло під червонастим промінням при­західного сонця, її огортав ореол безгоміння.

Втім не завжди поява Анаконди була згубною, наче задушливий газ. Вона здаля являла тваринам ознаки мирних намірів, незрозумілі людям. І робила це в такий-от спосіб:

— Добридень, — промовляла Анаконда до крокодилів, плазуючи мочарами.

— Добридень, — лагідно озивалися ті, лежачи на осонні й насилу продираючи очі через налиплу на повіках твань.

— Сьогодні буде спекотно! — гукали з дерев мавпи, завваживши плазуючу в чагарнику гігантську змію.

— Авжеж, спекотно, — відповідала Анаконда й повзла далі під гамір та блазнювання наполоханих мавп.

Адже мавпа та змія, птах і удав, щур та гадюка — пари, приречені на смертельну ворожнечу, яку вгамовує лише страх перед потужними ураганами й спустошливою посухою. Тільки досвід споконвічного співжиття в одному довкіллі дозволяє їм під час великих природних катаклізмів вижити попри убивчий голод. Тож перед лицем страшної посухи горе фламінго, черепах, щурів та змій стає спільним горем і спільним благанням про бодай одну краплину води.

В ті часи, про які йдеться у нашій оповіді про Анаконду, потерпаюча сельва була ладна відновити це сумне братерство.

Вже два місяці дощ не омивав запорошене листя. Не було навіть роси, яка б живила посохлі рослини. Від вечора до вечора, від заходу до заходу край всихав, усе довкола мовби перетворилося на вогнедишну піч. Там, де донедавна в затінку текли ручаї, тепер лише біліло розжарене під сонцем каміння; затони, в яких стояла чорна вода та буяли зарості водяних лілій, перетворилися на суху, потріскану глиняну пустку, а розкішні підводні рослини повсихали. На узліссі колись виструнчені, немов свічки, кактуси тепер стояли похилені, простягнувши наче руки, безживні стебла до виснаженої землі, такої твердої, що найменший дотик до неї відлунював глухим гулом.

Минали дні й танули в серпанку далеких міражів, під сліпучим сяєвом бляклого неба, по якому рухалося жовте, без променів сонце, що надвечір величезною жариною починало закочуватися за обрій, огорнуте задушливими випарами.

Звикла до мандрівного життя Анаконда, якби тільки захотіла, не відчувала б так на собі наслідків посухи. Ген за затоном та мочарами, там, звідки сходило сонце, текла її рідна велична Паранаїба — річка, до якої вона могла б доповзти за півдня.

Однак рідна річка вже не принаджувала Анаконду. З давніх-давен Паранаїба належала її предкам. Вода, водоспади, риби, бурі та самотність — усе належало їм.

Тепер ні. Людина, з її жалюгідною пристрастю бачити, хапати й нищити геть усе, з’явилася з-за піщаного мису на видовженому човні. Згодом припливли інші люди, а тоді ще, і ще — з кожним разом їх ставало дедалі більше. Всі вони пахли брудом, мачете, згарищами. І завжди припливали з Півдня...

На відстані багатьох денних переходів звідси Паранаїба називалася інакше, й Анаконда чудово це знала. А ще далі, там де бурхливі потоки незбагненним чином весь час зриваються вниз, невже там не було річці якогось упину, величезної мілизни, яка