Віталій Іванович Петльований - Гуляйгора

осінь. День короткий. Скоро потемніє, залишайтеся до ранку. Тоді й колеса закрутяться хутчіш. Єсть така доцільна пропозиція. Як ви думаєте, хлопці, виграють вони, залишившись, чи програють? Чайку нагріємо перед дорогою, про наші діла розкажемо харків'янам. Дивися, котрийсь до нас завербується…

— У них свій розпорядок, втручатися не маєм права, — мовив Андрій Туман — той, що зварював вилку. — А у ваших словах є раціональне зерно.

І не встиг Павло дати згоду на вимушене чаювання, як Андрій поставив чималий закіптюжений чайник на гарячу плиту. Зробив це швидко, впевнено, наче знав наперед, що пропозиція приймається.

— Хай буде по-вашому, товаришу Мартинюк. Ми вам вдячні за гостинність і допомогу.

Обідали й вечеряли заодно. По-домашньому запахло сало з часником. Кубрак краяв його на тоненькі скибочки, видно, резерви були скромні, а компанія чимала. Андрій Туман приніс цілий кошик яблук. Радив нарізати і класти в чай замість лимона. Залишився чаювати з ними і Петро Кононович. Рогов розкрив банку бичків у томаті.

— Отже, у вас, кажете, агітпробіг, — повів розмову Мартинюк. — За що ж агітуєте?

Відповів Рогов:

— За дострокове виконання другої п'ятирічки. Ну, і проти паліїв війни.

— Так, так, за це агітувати треба. Я, між іншим, теж з племені агітованих. У двадцять першому голодному році загітували випускника сільської школи подавати документи на курси вчителів. За три роки вивчився на математика. Розподіляла Наркомосвіта, персонально з кожним розмовляв товариш Скрипник, відомий ленінець з дореволюційним партійним стажем. Всі їхали на село. Мене ж загітував у Російську Федерацію: вона дуже просила кілька точників. Він мою долю визначив, а я — моєї Тетяни. Розписалися ще в Харкові — і в дорогу. І ось молоді вчителі з України у Щиграх. Він — математик, вона — мовник. Квартиру дали при школі, її ще земство будувало. З окремим входом. Сарайчик, погріб. Навчайте дітей, живіть людям: і собі на радість. Та ось посилають мене на вчительську конференцію у райцентр. Розмова ділова, нелегка. Не вистачає підручників, зошитів, бідняцьким дітям треба одягом допомогти, взуттям. А є й круглі сироти, адже тільки-но закінчилася війна. Районні методисти рекомендують, як забезпечити успішність. Словом, педагогіка… А на третій, здається, день до вчителів високий гість прийшов. Ми вже чули це прізвище — Губкін. Академік Губкін Іван Михайлович. Районне начальство сіло за стіл з ним разом. Учителів уже раніше попередили — Губкін взагалі в науці великий авторитет, а в геологічній — особливо. Сюди, в загадковий Курський край з його магнітною аномалією, Губкіна, мовляв, сам товариш Ленін послав. Залізну руду назвав Ленін хлібом промисловості. От і треба її знайти, видати на-гора. Слухали Губкіна. Років йому тоді було небагато, не більше як мені тепер. Під сорок, а два інститути скінчив. Починав теж з кар'єри вчителя, а потім передумав, поїхав у Петербург в Гірничу академію. Побував в науковому відрядженні і в Америці, ще до революції. Потім Володимир Ілліч Ленін особисто звернувся до нього, щоб швидше повертався. Треба відновлювати господарство молодої країни робітників і селян, піднімати науку. Сидять учителі, слухають. А голову мені свердлить думка, чого це він нас агітує. Ми ж товаришем Скрипником, теж ленінським посланцем, мобілізовані на ниву освіти. Губкін же про свої задачі говорить і при цьому посилається на Леніна. Наркомосвіти України Скрипник знав Володимира Ілліча не менше, ніж академік Губкін. Завідуючий райнаросвітою навіть трохи збентежився, вибравши слушну хвилинку, коли академік собі з графина воду наливав, неголосно, тактовно подав репліку.

— Ви, шановний Іване Михайловичу, усіх наших щигринських учителів вирішили до себе завербувати, на КМА, чи через одного?

— Через одного, — без вагання відповів академік. — Я агітую, в першу чергу, мужчин, ну, а про жінок нехай вже самі чоловіки подбають.

— Отак я став геологом, — закінчив Мартинюк.

Видно, що Петрові Кононовичу і зараз приємно минуле згадувати. Пройшло з того часу дванадцять нелегких років. Було що розповісти. Шкода, обмаль часу. Харків'янам треба рано в дорогу вирушати.

Чергова гуртожитку, в якому поселено харків'ян, сиділа не за столиком, а на канапці — кругловида, молода, але якась інертна.

— Дивись, Дарино, щоб гостям нашим було у вас не гірше як у готелі,— попередила дівчина з міськкому комсомолу. — Я за них перед самим першим відповідаю. Бувай!

Ще хвилину-другу чергова щось роздумувала, співчутливо поглядала на хлопців, на їхні веломашини, які бачила крізь вітринне скло вестибюля.

— Біда мені з вами, — зітхнула, шукаючи щось в кишені сірої спецівки. Витягла цукерку, розгорнула неквапливо. Повні губи були розтулені, здавалося, вони знають, яка то смачна штука — подушечка з начинкою. Акуратно склала обгортку, наче якусь цінну річ, і аж ході поцілила нею у пофарбоване в зелений колір відерце, що стояло метрів за три від канапки біля фікуса. Павло аж приснув зо сміху: «В десятку». Подумав — от кому Черников поставив би найвищий бал за стрільбу.

Ось, нарешті, чергова зробила такий рух, ніби встає. І тут Іван Кубрак, який стояв найближче до неї, не розгубився, по-джентльменськи простягнув руку. Дива! Іванів хід зустрінуто приємною посмішкою, дівчина не сховала свою руку, навпаки — добровільно віддала її, ніякого опору не чинила. Але із свого боку не зробила, здається, жодного зусилля, щоб полегшити хлопцеві його місію. Та він залишився лицарем до кінця, сили не пошкодував. Мить — і досить-таки важкенька особа ледве не впала в його обійми.

На цьому й скінчився несподіваний флірт Кубрака. Чергова поправила на собі одежу і попрямувала до вікна. Її зацікавили велосипеди. Що й говорити, досить- таки брудненькі вони, а видно, що нові. Перевела свій погляд на речові мішки клієнтів, складені на купу біля дверей. Оглянула усміхнено кожного хлопця. Сліди, залишені на чистій підлозі, вже підсихали, по них можна було міряти, у кого який розмір. Кубрак, простеживши за її очима, знову