Колектив авторів - Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку

почав формуватися підкоморський суд, що зумовлювалося зростанням кількості конфліктів, які виникали в процесі землекористування. Перші акти, які засвідчують, що підкоморій від імені короля виконував роль межового судді, походили з малопольських територій і датуються 1362 і 1381 рр.[172] Очолював підкоморський суд підкоморій або його заступник (коморник). Суд займався розмежуванням землі на підставі рішення земського суду. Акт розмежування здійснювався в присутності свідків і «людей добрих»[173], судові засідання проводилися безпосередньо на місці суперечки.

Більшість галицьких міст у складі КП мали магдебурзьке право, або, як його ще називали, німецьке право. До судів магдебурзького права належали: 1) лавничий суд, який складався з лавників від 4–6 до 12 на чолі з війтом, який «ні перед ким іншим, тільки перед нами, тобто магістратом, і не інакше, як лише правом німецьким повинен відповідати тоді, коли буде запрошений до нас нашим листом»[174]; 2) міська рада, іноді — спільно з лавою, тоді суд називався радно-лавничим («бурграфський великий суд» (indicium magnum burgrabie)[175]; 3) лава, яка разом з війтом формувала війтівсько-лавничий суд міста[176], який поділявся на види: війтівський гайний (поточний) і гайний гарячий (нагальний) кримінальний[177] та війтівський суд — одноособовий суд війта. Таким чином, сформована судова система міста, з визначеною підсудністю й компетенцією судів, цілком уможливлювала швидкий (суд війта і гайний гостинний суд засідали щоденно) розгляд різноманітних справ міщан і гостей міста. Зокрема, на думку М. М. Кобилецького, найдієвішим у боротьбі з кримінальними злочинами в тогочасних містах України[178] був гайний гарячий суд, який вирішував кримінальні справи, в яких злочинець був затриманий на місці вчинення злочину.

Важлива роль у судочинстві належала присяжним (officium dominonm juris fidelium — обов’язок вірних господарів права). Основний обов’язок присяжних — участь у судових засіданнях. За неприбуття на засідання винний сплачував штраф — 8 шелягів. Систематичне порушення обов’язків призводило до втрати посади та громадянства міста. У структурі війтівсько-лавничого суду 1444 р. було створено уряд присяжних, до складу якого входили війт, два лавники й писар. Цей уряд здійснював введення у володіння власника, вимірювання земельних ділянок, поділ майна між спадкоємцями, оприлюднення заповітів, оцінювання рухомого й нерухомого майна[179].

Вагоме місце серед урядових осіб, котрі забезпечували належне функціонування міського лавничого суду, посідав возний. У судових книгах ця посада називалася по-різному: bedetius juris, woźny, nuntius, minister, famulus, servus stuga, butel. Кандидатуру возного раді міста пропонували війт із лавниками, вона ж її затверджувала. Щоб одержати посаду возного, особа мала бути громадянином міста, мати у власності нерухоме майно, досягнути 21 року. Возний приступав до виконання посадових обов’язків після принесення присяги, яке відбувалося щорічно перед кожним новообраним складом магістрату. До повноважень возного належало: забезпечення прибуття сторін процесу на судове засідання, затримання й арешт підозрюваних і обвинувачених у вчиненні злочину. Разом з війтом і лавниками він мав право здійснювати обшуки в приватних будинках, відбирати показання в потерпілих, конфісковувати знаряддя вчинення злочину, а також предмети, на яких залишилися сліди злочину. Для належного виконання своїх обов’язків йому дозволялося носити й застосовувати зброю. Як представник судової влади, покликаної захищати інтереси всіх, хто перебував під її юрисдикцією, возний у кримінальних справах був публічним обвинувачем, давав свідчення, які прирівнювалися до показів двох свідків[180].

До міського суду та судочинства вводили також ката, його називали «майстром справедливості», «мало добрим», «екзекутором» чи просто «майстром»[181]. Правовий статус катів чітко визначало польське законодавство. Вони перебували під правовим захистом польського короля та місцевих органів влади та безпосередньо підпорядковувалися війтові[182].

Офіційними мовами діловодства у міських судах Галичини були латинська та польська, хоча інколи записи здійснювалися й українською мовою. Так, 1537 р. у книзі Львівського лавничого суду було вписано документ українською мовою від представників єврея Мойха[183].

Після утворення Речі Посполитої судова система в Галичині не зазнала значних змін. Істотним нововведенням (з 1573 р.) стало утворення каптурових судів, які діяли тоді, коли король помирав, і до обрання нового короля. Це пояснювалось тим, що в умовах безкоролів’я гродські, земські та підкоморські суди припиняли свої повноваження, оскільки вони здійснювали судочинство іменем короля. Замість них формувались каптурові суди із суддів, які перед тим були суддями земських, гродських і підкоморських судів відповідного