Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

— схаменулася вона, — давайте не про це, не про мене говорити. Я не хочу, щоб ви зопалу завдали комусь лиха, зробили боляче іншим.

— Хай мені буде незборимо боляче? Хіба я владний над своїми почуттями, над своїм серцем?

— Ви ж знаєте, що я не хочу, щоб вам було зле, — і сказала тихо: — але ж я також не владна.

Вона думала: я ж не владна, що ти в мене викликав лише дружні почуття, і це рятує мене, а втім, навіть коли б ми зустрілись раніше, я б, напевне, за тебе не пішла, ти з іншого роду людей, твоє життя линуло іншим річищем. Та вона зараз особливо відчула, що у неї самої все склалося не так, як жадалося, але вона відмахнулася від цієї думки, як завжди відмахувалася. Переробити вже нічого не можна було, а коли думати про це, та ще шкодувати, пожаліти себе, — можна зопалу наробити дурниць, особливо коли відчуваєш таку непідробну палкість.

Він зрозумів її по-своєму, як жадав.

— Усе було б у вашій владі, хіба ви не розумієте, що вам би я підкорився у всьому. Я не знаю і не хочу знати, хто з нас старший, багато в чому ви, але багато в чому і я. Але вдвох нам вільно і добре. Це буде нечесно, коли ви скажете, що це не так. Я ні з ким у житті не почувався так, як з вами, — усією відкритою душею, і тепер я знаю: тільки так можна одружуватися, жити вдвох у радості і горі. Я хочу, щоб ви були зі мною завжди, інакше не може, не повинно бути. Ну, добре, я не говоритиму про це. Я розумію, вам не так просто все змінити, мені навіть простіше пережити кілька важких годин розмови з Адою, її матір’ю, з тьотею... А ви... вам... та я однаково чекатиму вас... Повернусь на фронт і чекатиму, поки ви будете зі мною, і мене нізащо не вб’ють.

Що він говорив? Що таке він говорив?

— Знаєте що? Я хочу швидше, якнайшвидше повернутися туди, у свій полк. Я вже цілком здоровий, а де я можу спокійно чекати вас, як не там? Я знаю, я буду живий, я нізащо не загину, коли знатиму, що потім ви будете зі мною.

Чому він був такий певний, що і вона хоче того ж, і їй потрібен лише час? Вона дивилась на нього і нічого не могла сказати, тому що раптом подумала, і лише ця думка не давала змоги обірвати його. Адже правда, він повертається на фронт, він не влаштовується десь подалі, він знову буде на передовій; незалежно ні від чого: ні від весілля, ні від неї, ні від Ади, він повернеться на фронт, і смерть знову буде з ним поряд щомиті. Тому вона не могла йому сказати глузливо, категорично, кому завгодно могла б сказати «Припиніть ці дурниці», — і піти, а йому — ні. Ні, нізащо.

— Ви самі, самі казали, що не будемо говорити про нас, — умовляючи, але рішуче мовила Літа. — Але я благаю вас, ну, для мене ви можете це зробити, полегшити і мені? Не говоріть зопалу з Адою сьогодні... почекайте...

І раптом Ігор, весь стриманий, та й взагалі стриманий, трохи не закричав:

— Ну що ви мені кажете? Я не можу її бачити... не тому, що вона стала гіршою, чи що там, а тому, що я, я рвуся до вас! Я їхав стрічати її і думав про вас, я сиджу з нею, а думаю про вас! Що ж, я стоятиму під вінцем, а думатиму про вас? Заради чого ця брехня?! Заради її батьків? їм, а не мені спало на думку вінчатися нам зараз. Я не знаю, що там робиться зараз у Петрограді у вищих сферах, але повірте, найменше я думав про це, а тепер думаю, що для них це чомусь зручно. Може, я не правий, може, Ада і сама не знає, справа не в цьому. Коли б ви знали, що я пережив за цю жахливу ніч. Я був навіть радий, що Ада втомлена, вередує і, значить, я мушу швидше влаштувати їх у готелі і не залишатися зайвої хвилини. А це божевілля під час обідні в церкві, коли ви ані разу, ані разочка не глянули в мій бік! Ви, тільки ви мені потрібні, як ніхто, ніколи. Я хотів би вам про себе все розказати, все найгірше.

— А найкраще? — раптом спитала серйозно Літа. Адже з найгіршим всі йшли до неї, це вона знала!

— Найкраще! Найкраще — це ж ви, це те, що я вас зустрів! І я вже не можу уявити життя без вас. Повірте, я ніколи ні з ким таким не був. Все було звичайно, легко і просто. Але я зрозумів за цей короткий час, за цю ніч — легкість не в тому, в чому я гадав. Тільки з вами мені легко, і я сам собою, а то все... — він махнув рукою. — І ви ж розумієте, ви ж по-справжньому розумна людина, хіба я можу з такими думками вінчатися з Адою? Заради кого? Заради чого? Я не можу бути з нею. Я не відчуваю себе винним.

Літа схопилася з місця.

— Ви що? Збираєтесь тікати від мене? Хіба я вас чимось образив?

Вона не думала «тікати» — вона не знала справді, що робити, як вгамувати це незвичайне признання. Вона знову сіла поряд, а він тим же пристрасним тоном вів далі.