Петро Михайлович Кралюк - Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

государства. – Казань, 2012. – Вып. 4. – С. 200—203. ">219. Період ХVІХVІІ ст. можна розглядати як час боротьби між Московським князівством, що почало іменуватися царством, з Кримським ханством. У контексті цього логічним й зрозумілим стає завоювання Поволжя, колишнього осердя Золотої Орди, перетворення Волги в руську чи то російську ріку, потім завоювання Сибіру, власне, колишніх теренів Улусу Джучі. Московія тривалий час була зорієнтована не на освоєння «руського спадку», а «спадку золотоординського». У цьому ж контексті стають зрозумілими походи кримських татар на Москву, які намагалися «поставити на місце» непокірних васалів. Кінець кінцем гору взяла Московія, прибравши свого «золотоординського конкурента» – Кримське ханство. Проте це сталося пізніше, у ХVІІІ ст. І сталося не без допомоги «українського ресурсу». Але це вже окрема історія.

Литовські князі, в результаті руйнації Руського королівства й ослаблення Золотої Орди, здобули не лише Волинь. Вони також стали правити на теренах Поділля, Київщини та Сіверщини, потіснивши руських князів «Володимирового племені». Відбувалося це відносно мирно, оскільки державно-політичне життя на Подніпров’ї й Поділлі було дезорганізоване постійними наїздами татар. Місцеве населення, яке не могли ефективно захищати руські князі, ладне було йти під руку більш енергійних прийшлих князів.

Щодо Волині, то, здавалося, вона могла стати частиною Польського королівства після одруження великого литовського князя Владислава ІІ Ягайла (1362—1434) з польською королевою Ядвігою та укладення Кревської унії 1385 р., адже завдячуючи цій унії відбувалася інтеграція князівства до Корони Польської220. Однак серед литовських князів було багато таких, хто хотів збереження незалежності своєї держави. Їхнім лідером став двоюрідний брат Ягайла, князь Вітовт (бл. 1350—1430)221.

Князь Вітовт

Під час міжусобної війни 1389—1392 рр. він зумів вибороти політичну незалежність Великого князівства Литовського. У 1392 р. в Острові Ягайло та Вітовта дійшли згоди222. Польський король визнав Вітовта довічним правителем Литовського князівства. Той, своєю чергою, став розбудовувати власну державу. Адже Велике князівство Литовське, як і колись Русь, була федерацією відносно самостійних удільних князівств. Віленським привілеєм князь 1392 р. ліквідував право цих князівств на зовнішньополітичну діяльність. Почався процес їхньої інкорпорації, перетворення в провінції. Стосувалося це також Волинського, Київського, Сіверського та Подільського князівств на теренах України, які були в 1394 р. перетворені в провінції223.

Правда, творячи свою державу, Вітовт зберігав у ній руські культурні й політичні традиції. Він почав титулувати себе великим князем литовським, руським та жемайтійським224. У цій державі офіційною мовою стала руська мова – тобто книжна мова Руського королівства, яка, маючи старослов’янську основу, зазнала трансформації під впливом діалектів, поширених на теренах України й Білорусії. Однією з резиденцій Вітовта стало волинське місто Луцьк, де він навіть провів з’їзд європейських монархів у 1429 р.225.

Вітовт ніби намагався відновити стару Русь – активно боровся проти татар, розширив землі своєї держави аж до Північного Причорномор’я. Він прагнув взяти під свою владу ті колишні руські землі, які контролювалися татарами. Однак грандіозна битва на річці Ворскла 12 серпня 1399 р., де, з одного боку, брали участь війська Великого князівства Литовського, Польщі, Тевтонського ордену, Молдавії, Волощини й татари хана Тохтамиша, а з другого – татарські війська хана Тимура-Кутлука й еміра Едигея, поставила крапку на цих планах. У цій битві Вітовт зазнав поразки226. Це зупинило розширення його держави на схід і південь. Також він хотів здобути королівську корону. Однак це йому не вдалося.

Вітовт посприяв «розвороту» українських земель зі Сходу на Захід, від Золотої Орди – до латинської Європи. Щоправда, тут він продовжував «проєвропейську» лінію, яка існувала в королівстві Руському. Проте це не значить, що князь ігнорував татарський Схід. Він оселяв татар на підвладних йому землях з тією метою, що вони захищатимуть кордони його держави. Тому не дивно, що на Київщині й Брацлавщині значну частину землевласників, які з часом отримали шляхетство, становили роди тюркського походження – Балагури, Батури, Болгариновичі, Булгаки, Вигури, Долмати, Кичкари, Кошиловичі, Кошчеєвичі, Колтаки, Кучуки, Шемети, Шепелі, Шомаки тощо. Були на цих землях і князі тюркського походження – Глинські, Яголдайовичі й Домонти. Перші з них ніби вели родовід від золотоординського темника Мамая (1335—1380). До речі, в українському фольклорі набув поширення образ козака Мамая. На Волині шляхетських родів тюркського походження було менше. Цей край не був прикордонною землею й не зазнав такої тюркізації. Та все ж тут був поширений шляхетський рід Кірдеїв із численними розгалуженнями – Гостським, Джусами, Козинськими, Чапличами, Вільгорськими227. Звісно, представники цих родів приймали православ’я, вступали в шлюбні відносини з представниками місцевої руської шляхти, тобто відбувалася їхня «русифікація».

Імовірно, татарські роди проникали в руське (українське) шляхетське середовище не лише за часів Вітовта. Цей процес відбувався раніше й пізніше. Руські й литовські князі брали на службу до себе умілих татарських воїнів. У цьому не було чогось принципово нового. Так, як уже