Паоло Россі - Їсти. Потреба, бажання, одержимість

його ні з чим не можна порівняти, бо йдеться про такий контроль, «який іде абсолютно всупереч природі та біології». Ніякий інший контроль не може змусити систематично відмовлятися та повністю придушувати (або відчайдушно намагатися придушити) не лише те, що для життя важливе та конче потрібне, а й те, без чого саме життя для всіх — чоловіків і жінок, молодих і старих — просто неможливе. Але чоловіки й жінки, молоді й старі — без різниці — перетворюються на інших: такий собі натовп чи чернь, яким протиставляється абсолютно альтернативний життєвий вибір назавжди, що у реальному житті сприймається як упевненість у належності до еліти полубогів. Ось їхні десять заповідей:

«1) не бути худими — означає не бути привабливими; 2) бути худими набагато важливіше, аніж бути здоровими; 3) треба купувати особливий одяг, стригти волосся, приймати проносні засоби, вмирати від голоду — робити все, щоб здаватися худішою; 4) якщо їси, слід почуватися винним; 5) не можна їсти щось таке, від чого можна набрати вагу, і потім самого себе не покарати за це; 6) треба рахувати калорії і зводити їх до мінімуму; 7) найважливіше те, що кажуть ваги; 8) втрачати вагу — добре / набирати вагу — погано; 9) ніколи не можна стати занадто худим; 10) бути худим і не їсти — це символи справжньої сили волі та успіху».

Усі решта, хто настільки приземлені та недалекі, що не можуть встояти перед гидким бажанням їсти, дурять самі себе та заслуговують на те, щоб їх дурили, а тому їх і треба дурити. Доводиться жити у світі, наповненому іншими представниками людської раси, що видаються інопланетянами. І у цих інших не повинно виникати якихось підозр.

«1) ніколи ні з ким не розмовляй про вагу власного тіла. Поводься так, ніби взагалі нічого не знаєш про дієти та про вагу тіла; 2) намагайся робити так, щоб інші не помічали, що твій одяг тобі заширокий; 3) намагайся їсти лише у присутності рідних і друзів (таким чином можеш решту часу цього не робити); 4) часто ходи до кухні — так в інших складеться враження, що ти щось там їси; 5) залишай на виду недоїдки або брудні тарілки (приготуй щось, а потім викинь, щоб інші думали, що ти їси); 6) коли йдеш із дому, візьми щось із собою для перекусу (щоб усі бачили), а потім на вулиці все викинь; 7) удома кажи, що поїси у друзів, а в друзів — що вже попоїла вдома; 8) вигадай собі якусь алергію на певні продукти харчування; 9) вдавай, буцімто в тебе болить живіт чи ще щось; 10) кажи, що тебе запросили у гості або до ресторану, а замість цього йди на прогулянку; 11) кажи, що поїси у своїй кімнаті, а відтак викинь їжу в мішок для сміття (не забудь позбавитися мішка, коли виходиш із дому!); 12) ніколи не заводь розмову з іншими про їжу або про своє невдоволення власним тілом; 13) у ресторані вдавай, що в тебе недостатньо грошей, щоб замовити кілька страв»[154].

Одна з книжок Гільди Брух, однієї з найавторитетніших лікарів-психіатрів із питань анорексії, називається «Золота клітка» (Golden Cage[155]). Хворі на анорексію схожі на горобчиків у золотій клітці: їдять одні крихти, живуть у клітці, з якої не можуть вилетіти, але та золота клітка — об’єкт їхньої гордості, адже бути худими — гарно; що худіший, то краще; схуднення вбачається як цінність. Брух розглядає анорексію як своєрідне трагічне самолікування, до якого вдаються дівчата, щоб заявити собі та своєму оточенню про власну свободу та незалежність. Цим вони ніби хочуть сказати: погоджуюся з усім, догоджаю в усьому, роблю так, як скаже мама, але щодо їжі вирішую сама, тут я нікому не поступлюся, буду боротися до останнього. Звідси бере початок виснаження та «харчова тиранія», звідси відмова від будь-яких компромісів і вибір страшного шляху «повільного самогубства».

Сьогодні це вибір тисяч дівчат і хлопців. Для них їжа перетворилася на ворога. Як таке могло статися? Як змогли злитися в єдине культурні моделі життя з патологічними формами? Чи існує якийсь зв’язок між нашими сучасними поглядами на їжу та харчування і тим шляхом, який обрали для себе ці юнаки та юнки? Чому на цьому шляху так багато подорожніх? Чому цей вибір такий трагічний і загрожує привести у точку неповернення? Ось що пише Массімо Рекалькаті:

«Клінічний досвід демонструє нам, як тривалий анорексичний стан і різноманітні методи утримання від їжі призводять до фатальних наслідків для людського організму, що не піддаються зовнішньому контролю, як, наприклад, вироблення ендорфіну, який провокує у хворого хвилю збудження такої самої сили, як і та, що викликає голод, тим самим придушуючи його. Це збудження доводить до повного виснаження, до гальмування інстинкту виживання, ще раз підтверджує думку про те, що хворий на анорексію не просто відкидає потреби тіла, а й отримує насолоду від його знищення, немовби перебуваючи в іншому вимірі... Існує певна насолода порожнини, яка видається сильнішою або, точніше — якщо скористатися фройдівським визначенням, — “більш рушійною”, ніж насичення»[156].

«Пацієнти, як правило, з багатим культурним та інтелектуальним багажем зводять сенс свого життя до ідеалізованого та нереального тіла, думають і говорять лише про нього, а для всього іншого місця в їхньому житті немає: ні для стосунків, ні для інтересів і захоплень. Усі думки направлені на власне тіло, яке сприймається хибно, необ’єктивно, під впливом захворювання. В цьому немає якоїсь надмірної духовності, це радше її зникання. На піці захворювання від пацієнтів залишається одне лише тіло, а не, як здавалося б, один лише розум: те виснажене тіло є образом їхньої розрізненої та непевної особистості, порожньою оболонкою, яку належить змінити, пошкодити та ненавидіти, щоб почуватися живими»[157].

Ідеї поширюються, як