П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

class="book">Альберт відкинув лопату, вискочив з ями і кинувся світ за очі. Серце рвалося з грудей, його вивертало від усього: отой бідний мертвий солдат, водій, що заробляє на горі інших, капітан, який запхне будь-яке тіло в труну, лиш би з цим швидше покінчити. А справжній Едуард — зі спотвореним обличчям, смердючий, як той труп, був прив’язаний до лікарняного ліжка. І за це ти воював? Коли про все це подумаєш, це геть спустошує.

Водій зітхнув із полегшенням, коли Альберт прийшов. За мить він уже підняв тент на фургоні, схопив металевий гак, зачепив ручку труни, що знаходилася всередині, і потягнув щосили. Назад до могили вони поверталися удвох: Альберт — позаду, водій — попереду.

Альбертові бракувало повітря, бо чолов’яга йшов досить швидко, напевно, за звичкою, а він квапився, як міг, і кілька разів мало не кинув те, що ніс, і не впав сам зверху. Нарешті, прийшли. Сморід стояв нестерпний.

Гарна дубова домовина з позолоченими ручками, із залізним кованим хрестом, прикріпленим на кришці. Для кладовища домовини є звичним атрибутом, але ця виглядала надто розкішно у своєму декорі. На війні такого не побачиш, це більше схоже на труну якогось буржуа, що помер у власному ліжку, ніж на домовину молодих хлопців, яких невідомо хто продірявив, як пацюків. Але Альбертові ніколи було додумати свою філософську теорію. Довкола всім не терпілося з цим покінчити.

Вони зняли кришку, відставили її набік.

Одним скоком водій спустився в яму, схилився і голими руками підняв кінець тканини, шукаючи, хто б допоміг. Він подивився на Альберта (а на кого ж ще?). Альберт підійшов на крок ближче, також спустився в яму, хвилювання наро­стало; видно було, що він помирав зі страху, бо навіть водій запитав:

— Ти впораєшся?

Разом вони нахилилися, вдихнули гнійний сморід, схопили брезент і на «раз-два» виставили тіло на край могили. Почувся глухий звук. Ноша не була важкою. Останки важили не більше, ніж тіло дитини.

Водій відразу вискочив, Альберт не відставав. Удвох вони схопили брезент за краї і виклали все в домовину (цього разу звук був м’якший). Водій швидко закрив кришку. Можливо, у ямі залишилася якась кістка, що могла випасти при перенесенні, але вже хай як є. Принаймні і водій, і капітан думали, що їхніх зусиль задосить, як для трупа. Альберт поглядом пошукав панну Перікур. Вона вже сиділа в машині. Те, що вона щойно пережила, було жахливо, за що на неї злитись? Її брат став поживою для хробаків.

Забивати труну тут не будуть — забагато шуму, то вже пізніше, по дорозі. Поки що водій лише прив’язав двома широкими мотузяними ременями кришку до труни, щоб вона не рухалася, і щоб хоч трохи применшити сморід. Всі швидко всілися, Альберт — позаду, двоє інших — попереду. Капітан на ходу спокійно докурював сигарету. Альберт був геть виснажений, особливо відчувалися нирки.

Щоб запхати домовину у фургон, водій з капітаном взялися за один край, Альберт за другий. Вони підняли і просунули труну вперед. По дну фургона зашкребло, і — все, з цим покінчено.

За ними вже рушав лімузин.

Дівчина знічено повернулася до нього.

— Дякую, пане, — промовила вона.

Альберт хотів було щось додати. Але не було часу, вона схопила його за руку, всунула у долоню купюри і затиснула його пальці (цей простий жест для Альберта був таким болючим...).

Але вона вже поверталася в машину.

Водій прив’язав мотузками до ручок домовину всередині фургона, щоб вона не совгалась туди-сюди в дорозі. Капітан Прадель показав Альбертові знаком на кладовище. Треба швидко засипати яму. Бо якщо вона залишиться розкопаною — прийдуть жандарми, почнеться розслідування, а йому цього аж ніяк не треба.

Альберт схопив лопату і побіг назад. Але раптом якийсь сумнів зупинив його і змусив оглянутися.

За тридцять метрів, там, з боку дороги, почувся звук мотора лімузина, що віддалявся, а потім шум фургона, який зрушив з місця.

Він залишився сам.

Листопад 1919 р.
10

Анрі д’Олней-Прадель розмі­стився в зручному шкіряному кріслі, недбало закинувши праву ногу на поруччя, і повільно розглядав на світло, у витягнутій руці, великий келих дорогого витриманого коньяку. Він слухав розмови завсідників із звичним недбальством, щоб показати усім, який він «крутий перець». Він обожнював такі простацькі словечка. Він міг би дозволити собі і вульгарність, отримуючи неабияке задоволення, говорячи грубощі тим, хто не міг похвалитися особливими статками, щоб протестувати.

Але для цього йому бракувало п’яти мільйонів франків.

Завдяки таким грошам він зможе дозволити собі робити все, що захоче.

Прадель навідувався в жокей-клуб тричі на тиждень. Він не особливо полюбляв це місце, воно, хоч і не виправдовувало сподівань, але підкреслювало його просування по соціальних сходинках (що не могло не захоплювати). Кришталь, драпіровка, килими, позолота, зразковий вишкіл персоналу і щороку вищі членські внески приносили йому те задоволення, яке множилося від можливості нових цікавих зустрічей.

Правду кажучи, коли він уперше прийшов сюди чотири місяці тому, постійні відвідувачі жокей-клубу дивились на нього з підозрою. Але, якщо відкинути всіх новоспечених скоробагатьків в умовах попередніх кривавих років, то клуб міг би стати таким собі «залом очікування». Крім того, Прадель мав ще декілька переваг, які було важко не помітити: як от наявність тестя, якому ніхто ні в чому не міг відмовити, та його дружба з Фердинандом, внуком генерала Морійо, який представляв позакласову і дещо розбещену молодь, але за якою стояло багато потрібних зв’язків. Неможливо відкинути будь-яку ланку без втрати усього ланцюжка, брак потрібних людей заставляє іти на всяке... Але в д’Олней-Праделя було хоча б ім’я. А ще — вдача корсара, але корсара шляхетної крові. Тому, зрештою, його прийняли. Добре зваживши,