П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

Капітан Прадель зі своїм зростом міг би й догнати. Вже була не одна нагода подивитися на його скажену фізичну підготовку. То що ж робити? Йому вже хотілося до вітру, і він ледве стримувався.

Вантажівка піднялася на останній пагорб.

Кладовище починалося якраз біля дороги. Водієві вдалося припаркуватися на спуску. Коли треба буде рушати, йому навіть не доведеться торкатися коробки передач — можна буде просто відпустити гальма, щоб машина поїхала.

Коли двигун замовк, настала така тиша, ніби все накрили ковдрою. Капітан тут же опинився біля дверцят. А водій пішов чатувати на вході до кладовища. У цей час вони будуть копати, виймати труну, переставляти і завантажувати її у фургон, і на тому справу буде завершено.

Лімузин панни Перікур у темряві був схожий на дику пантеру, що причаїлася в тіні і готується до стрибка. Відкрилися дверцята, і з’явилася дівчина. Така маленька... Альбертові вона тепер здавалася ще молодшою, ніж напередодні. Капітан жестом хотів її зупинити, але не встиг навіть промовити жодного слова, бо вона рішуче підійшла. Її присутність справді була дивною в цьому місці і в цей час, отож чоловіки аж примовкли. Швидким кивком вона дала знак, що можна починати.

Вони рушили в морок.

Водій ніс дві лопати. Альберт тяг із собою складений тент, щоб переносити землю, — так потім буде легше засипати яму.

Ніч не була надто темна, можна було розрізнити горбочки десятків могил зліва і справа. Складалося враження, що рухаєшся по переритому гігантськими кротами полю. Капітан ішов широким кроком. Поряд із мертвими він завжди почувався переможцем. За ним між Альбертом і водієм дріботіла Мадлен. Альбертові подобалося її ім’я. (Так звали його бабусю.)

— Де це?

Вони вже довго йшли, проминули один ряд, інший... Питання задав капітан. Знервований, він наблизився. Він шепотів, але навіть шепіт видавав його знервованість. Альберт шукав, то подавав знак рукою, то, помилившись, знову шукав орієнтири. Призупинився подумати: ні, не тут...

— Отам, — сказав він нарешті.

— Ти впевнений? — спитав водій, який уже почав було сумніватися.

— Так, це тут, — підтвердив Альберт.

Вони й далі говорили пошепки, як на похоронній церемонії.

— Рухайтеся квапливіше, друже! — підганяв капітан.

Нарешті, вони прийшли.

На хресті було видно половинку жетона з написом «Едуард Перікур». Чоловіки замовкли, а панна Перікур підійшла ближче. Вона тихо плакала. Водій підкинув лопати і пішов чатувати. Зовсім стемніло, вони ледве розрізняли один одного. Оддалік виднівся тендітний силует дівчини. Вони стояли, схиливши голови, але капітан не припиняв знер­вовано оглядатися. Дітклива ситуація. Альберт вирішив узяти ініціативу на себе. Він підійшов і тихо поклав руку на плече Мадлен Перікур. Вона повернулася, подивилась на нього, все відразу зрозуміла і відійшла. Прадель подав одну лопату Альбертові, сам узяв другу. Дівчина відвернулась. А вони почали копати.

Земля затверділа, копати швидко не виходило. Неподалік лінії фронту часу завжди бракувало, отож тіла ніколи не закопували глибоко (інколи так, що наступного дня їх уже знаходили пацюки). Швидше за все, глибоко копати не доведеться. Альбертові розривало серце від хвилювання, він часто зупинявся, щоб прислухатися. Він розрізняв випрямлений і напружений силует панни Перікур біля дерева, що здавався таким же мертвим. Вона нервово палила. Це вразило Альберта: така жінка, як вона, і палить. Прадель також звернув на це увагу, але кинув: «Ну ж бо, старий, ми ж не збираємось стирчати тут вічно», і вони продовжили.

Найдовше копали до тіла, що знаходилося внизу. Гора землі на брезентовому тенті росла. «Що Перікури робитимуть з тілом? — думав Альберт. — Поховають у саду? Отак от уночі, як зараз?»

Він зупинився.

— Чудово! — свиснув капітан, нахиляючись.

Він сказав це дуже тихо, щоб дівчина не почула. З’явили­ся якісь рештки напіврозкладеного тіла (важко сказати, що саме). Далі треба було вигрібати землю дуже делікатно (особливо обережно, щоб нічого не пошкодити).

Альберт старався, як міг, а Прадель уже не міг стриматись.

— Ворушіться, — шепнув він ще тихіше. — Йому вже гірше не буде.

Лопата зачепила шмат плаща, яким було обгорнуто тіло, і відразу піднявся жахливий сморід. Офіцер тут же відвернувся.

Альберт і сам відсахнувся (хоча вже надихався цього протягом війни, особливо коли був санітаром). А якщо ще згадати перебування у шпиталі поруч із Едуардом... Раптово якось він згадався... Альберт підвів голову і подивився на дівчину, яка, хоч і була на відстані, але прикладала носовичок до носа. Чи любила вона свого брата? — подумав він. Прадель дав йому сильного штовхана і вибрався з ями.

Зробивши широкий крок, він опинився поруч із панною, взяв її за плечі і відвернув від могили. Альберт залишився на дні сам-один, у смороді мертвяка. Дівчина намагалася опиратися, вона заперечувала кивками, хотіла підійти. Альберт не знав, як далі діяти. Це раптом нагадало йому дуже багато... Зляканий, він бачив лише постать Праделя, що височів над ним. Знову отак опинитися в ямі, навіть неглибокій... Попри холодну ніч, від хвилювання його заливало потом, бо, опинившись у ямі і бачачи капітана, навислого над ним, він ніби заново переживав те жахіття. Йому здавалося, що зараз його присиплють, поховають, від цього його почало трусити. Але в цю мить він згадав свого товариша Едуарда і змусив себе продов­жити роботу.

Серце краялося від усього цього... Лезом лопати він легенько відгортав глинисту землю, яка сповільнила розкладання тіла, яке ще, окрім того, було акуратно загорнуте у плащ. Тканина прилипла до землі, відкрився бік, пожовклі ребра, де-не-де прогнила чорна шкіра (все кишіло хробаками, бо поживитися ще було чим).

Там, нагорі, почувся крик. Альберт підняв голову. Дів­чина голосила. Капітан її втішав, а через плече кидав нетерплячий наказ: швидше, чого тягнете?