Ріо Кундер - Panicoffski

— Знаєш, Освальдо, в мене, коли я була дуже маленька, у Сантосі висів постер Landau Opera над ліжком. А тут ось він — сам живий Гаррі Кент походжає з келихом вина, — прошепотіла Фабі мені до вуха.

— Ага, в мене теж цікавий розвиток подій виходить, Фабі. Двадцять років тому в Україні західна музика була заборонена, тож доводилося бенди записувати на бобинний маґнітофон із румунського радіо. Таким чином я познайомився з гітами Landau Opera — Silver та Untrue. А тепер ось як воно життя повернуло: зараз будемо з Гаррі чаркуватися.

Сказав і тут-таки вхопив Кента під руку.

— Гаррі, як справи, друже? Знайомся, це — Фаб де Роберто, співачка з Бразилії.

— О, дуже приємно, Фаб. Здається, чув твої пісні. У тебе альбом був торік, здається? Ти в Jazz Cafe нещодавно не співала?

— Ні, Гаррі, Фаб там ще не співала, але певен, що вже невдовзі буде. Може, відродиш Landau Opera й візьмеш її до себе?

— Та я б із задоволенням, Патрику, але ти ж знаєш…

— Я не Патрик, Гаррі, я — Панікоффскі, Освальдо Панікоффскі. Чудовий фільм на DVD! Вітаю! Навіює спогади про добрі старі часи. А Томмі, Росса й Стива не очікуєш?

— Та хотів би їх тут бачити. Росс і Стив мають десь підійти пізніше, але Томмі й досі злий на мене. Ні, ну я його де в чому розумію, але сподіваюся, він подорослішає. Росс і Стив уже подорослішали, а Томмі — ще ні.

— Гаррі, я, до речи, був на їхньому ґіґу в Forum п’ять років тому. Було супер. Розігрітий нарід ще за годину до початку ревів і вимагав виконати Silver.

— От я й кажу їм усім: хлопці, давайте знову зберемося разом. Я зроблю все: і кращі зали, і промоцію. Томмі не хоче. Нічого, ще подорослішає.

Тут втрутилася Фабі:

— Недавно чула, що Томмі після повернення на сцену возз’єднаного Дюран-Дюран сказав, що, мовляв, шкодує: не до того бенду потрапив свого часу.

— Власне, Фаб, це якраз те, що я й маю на увазі. Смішно й сумно це все. Людині ж уже 45 років!

— Гаррі, але визнай, що й ти прокрався тоді до Forum на концерт трійці з приклеєною бородою й вусами і десь у куточку стиха підспівував Untrue, — кинув я зненацька. Гаррі мало не вдавився вином, а тоді вибухнув сміхом. Ми реготали теж, потім цокнулися й розпрощалися. Все-таки, що не кажи, за 20 років поступ у житті відбувся в бік від бобінного «Маяка» та постерів над ліжком десь у бразилійському Сантосі, куди (до Сантоса, а можливо, й до того ліжка) треба б колись обов'язково завітати.

Вранці в суботу Освальда розбудив дзвінок на мобільний. На моніторі висвітилося ім'я Фабі. Якесь шосте чуття, якого він так до кінця й не зрозумів, аналізуючи потім, змусило відповісти не звичним: «Фабі» або «Котику», а просто сказати «Гальо». З иншого боку була мовчанка. Панікоффскі гальокнув ще пару разів, аж поки не почув короткі гудки. Відчув: щось не так, і замість того, аби подзвонити назад, набрав смс ламаною портуґальською: «Me ligo? Que quer?» Ясна річ, це для того, аби не зрозумів Нік. Фабі зателефонувала за півгодини. «Вибач. Дзвонила не я, а Нік із мого мобільного. Він поводиться дивно. Я — в книгарні Borders на другому поверсі у кав'ярні. Можеш прийти? Мені треба з тобою поговорити». — «Він дзвонив мені з твого мобільного? Це що, якісь перевірки? Ну нічого собі!» — «Так, перевірка. То ти можеш приїхати?» — «Можу, але відразу скажу тобі: зітри мій номер із записника на мобільному. Краще запам'ятай номер і набирай з голови. Зроби, поки їхатиму. Гаразд?» — «О’кей».

— Він узяв мій мобільний зі столу й почав дивитися адреси. В мене там було збережено кілька твоїх смс. Ти в мене там значишся як Valo. Коли вийшла з душу, він причепився до мене, почав питати, хто такий Валу. Я кажу: знайомий бразилієць, якого ти не знаєш. Тоді він узяв і при мені набрав твій номер. Я стою й думаю: гаразд, коли що, то все йому розповім. Тоді він питає, чи маю я якісь стосунки з кимось, про які він не знає, а знати б слід. Я кажу, не будь дурненьким хлопчиком, заспокойся. Звідки ти це взяв? А він далі й далі править своєї. Нарешті я сказала, що все це мені набридло, й пішла з хати. Освальдо, хочу, щоб ти знав: Нік тебе просто ненавидить. Мені здається, хоча він цього мені (а може, й собі самому) не визнає, але він про нас здогадується. Я боюся, щоб він тобі чогось не заподіяв.

— Кицько, заспокойся. Не бійся за мене. Це — нічого. Все буде гаразд. Послухай, що я тобі скажу. Розслабся і слухай. Ну, ковтни води й заспокойся. Пригорнися до мене. Добре? Так добре? Дивися, перше — це безпека, раз він уже почав гратися у Шерлока Голмса, то ми відповімо методами Пуаро й місс Марпл разом узятих, о’кей? Ну-ну, усміхаєшся? Це добре. Ти вже витерла мене із записничка? Чудово, а я сховаю свій номер. Отак. Тепер, коли дзвонитиму до тебе, він більше не висвітлюватиметься на екрані. А зараз про більш важливе. Я повторю те, що казав тобі колись. Те, що зробив Нік, — це хамство. Розумієш, є таке поняття, як приватність. Особливо тут, у Британії, воно цінується. Ти маєш право на свій простір, куди иншим пхатися — зась. Твій мобільний телефон — це частка приватности, де порпатися не має права НІХТО. Розумієш? Абсолютно ніхто. Дивися, він це зробив лише тому, що