Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

Отак помалу-малу ми й познайомились один з одним. Я любив ходити до гавані й дивитися на воду та кораблі. Як з’ясувалося згодом, він теж. Ми по півдня просиджували там на лаві й розмовляли – така собі парочка стариганів, які вже втямили, що їхній час минув і вони нікому не потрібні.

Він частенько приводив свого собаку. Милий пес. Кінкейд кликав його Гайвеєм.

Роберт розумів магію. Джазисти теж розуміють її. Либонь, тому ми з ним і зійшлися. Граєш, бува, якусь мелодію всоте, а може, і втисячне, аж раптом з твого інструмента вихоплюється ціла низка нових думок. Цілком несвідомо, мимоволі. Він сказав, що таке трапляється й у фотографії, і взагалі в житті. А потім додав: «Це як любитися з жінкою, яку ти по-справжньому кохаєш».

Пригадую, він тоді працював над чимось і все намагався передати музику зоровими образами. Якось він сказав мені: «Джоне, пам’ятаєш оту ритмічну фігуру, що її ти зазвичай виконуєш у четвертому такті “Вишуканої леді”? Так от, я, здається, спіймав її на плівку позавчора вранці. Світло просто знаменито пронизало воду, і тієї миті у мій видошукач потрапила блакитна чапля, що кружляла над водою. У моїй голові відразу зринула та фігура. Я фактично побачив її і клацнув затвором».

Весь свій час він витрачав на цю музичну фотографію. Просто схибнувся на ній. Не знаю навіть, як він примудрявся заробляти собі на хліб.

Він майже ніколи не розповідав про своє особисте життя. Я знав, що раніше він багато подорожував, завжди щось фотографуючи, але не більше. І от якось я запитав його про маленьку срібну штукенцію, що висіла в нього на нашийному ланцюжку. Зблизька на ній можна було розгледіти ім’я – Франческа. Тож я поцікавився, чи є в тому щось особливе.

Спочатку він мовчав і тільки позирав на воду. А потім спитав, чи маю я час. Був якраз понеділок, мій вихідний, і я відповів: «Авжеж, досхочу».

І тоді він почав говорити. Його ніби прорвало. Говорив цілісінький день і майже весь вечір. Було таке враження, що він дуже довго тримав усе в собі.

Жодного разу він не назвав ані прізвища тієї жінки, ані місця, де це сталося. Однак, чоловіче, Роберт Кінкейд розповідав про неї як справжній поет. Мабуть, вона й справді була якась особлива, надзвичайна леді. Він цитував мені уривки з есе, написаного для неї, – щось, по-моєму, про вимір Зет. Пам’ятаю, це звучало, наче вільна імпровізація Орнетта Коулмена.[13]

І, чоловіче, розповідаючи, він плакав. Великими сльозами. У тому всьому було щось таке, що змушує стариганів ридати, а саксофони грати. Згодом я зрозумів, чому він щоразу просив виконати «Осіннє листя». І, чоловіче, я полюбив цього блукальця. Хто здатен на такі почуття до жінки, той сам варт любові.

Ну, я почав думати про них обох і про силу, яка так міцно зв’язала його з тією жінкою. Про те, що він нарік «прадавнім духом». І я сказав собі: «Я маю зіграти ту силу, той любовний роман так, щоб сам прадавній дух озвався з моєї дудки». Було щось у цьому збіса ліричне.

І, уяви собі, я написав мелодію – на неї пішло три місяці. Я хотів, щоб вона вийшла проста й елегантна. Складну річ створити легко, а ти спробуй зробити просту! Я працював над нею щодня, аж поки втямив: «Оце те, що треба!» Потім я ще трохи піднатужився й написав партії для рояля й баса. Нарешті настав вечір, коли я заграв її.

Кінкейд був серед публіки – у вівторок, як завжди. Вечір випав спокійний: у барі душ, може, з двадцять. Ніхто, здається, й не звертає уваги на наш оркестр.

І от він сидить тихо, уважно слухає своїм звичаєм, а я й кажу в мікрофон: «Зараз я виконаю мелодію, яку написав для свого друга. Вона зветься “Франческа”».

Промовляючи це, я позирав на нього. Він дивився на свою пляшку пива, а коли почув ім’я Франческа, то поволі звів на мене очі, руками загладив назад довге сиве волосся й закурив свій «Кемел». Блакитні очі втупилися просто в мене.

Моя дудка звучала так, як ніколи раніше. Я змусив її оплакувати ті всі милі й роки, що розділяли їх. У першому такті був невеличкий мелодичний зворот, який ніби відтворював її ім’я: «Фран-че-ска».

Коли я скінчив, Роберт уже стояв коло свого столика. Усміхнувшись, він кивнув мені, потім оплатив рахунок і рушив до дверей. Відтоді я завжди грав для нього цю мелодію. А він завів у рамку фото старого критого моста й подарував мені – на знак удячності за музику. Он воно висить. Він ніколи не говорив мені, де зробив його, але внизу, просто під його підписом, сказано: «Міст Роузмен».

Одного вівторкового вечора, років сім-вісім тому, він не прийшов. Не було його й наступного тижня. Мені подумалось: може, він захворів абощо. Я занепокоївся й почав навідуватися до гавані, розпитував усіх про нього. Однак ніхто нічого не знав. Тоді я взяв човна й поплив на острів, де він жив у старій хатині. То була справжня халабуда, що тулилася біля самісінької води.

Роззираюсь я кругом, коли це підходить сусід і питає, що я тут роблю. Ну, я пояснюю йому. А той і каже, що він, мовляв, уже десять днів як помер. Чоловіче, мені було так боляче це чути. Та й досі боляче, як згадаю. Я ж бо прихилився до нього всією душею. Щось було в тому небораці. Бігме, було. Здається, він розумівся на таких речах, про які ніхто з нас не має найменшого уявлення.

Я спитав сусіда про собаку. Той нічого не зміг відповісти. Та й самого Кінкейда, каже, не знав. Тож я зателефонував до притулку для бездомних тварин, і справді – старий Гайвей був у них. Я поїхав туди, забрав його й віддав своєму племінникові. Востаннє, коли я бачив їх двох, вони були просто залюблені один в одного. Мені дуже приємно.

Оце й усе. Невдовзі після того, як я довідався про Кінкейдову смерть, моя ліва рука почала терпнути. Я можу грати хвилин із двадцять, не більше. Кажуть, проблема з хребцями. Тож я тепер не працюю.

Але, чоловіче, мені не дає спокою історія, яку він розповів мені про себе й ту жінку. Тому щовівторка ввечері я