Роберт Джеймс Воллер - Мости округу Медісон

голові. Ми так недбало ставимося до своїх шлюбів, і почасти саме через нас ця неймовірна історія кохання скінчилася отак. Вони мали чотири дні, щоб бути разом, – лише чотири! За все життя. А ми тоді терлися на тому дурному ярмарку в Іллінойсі. Глянь на маму. Я ніколи не бачила її такою. Яка вона вродлива тут – і це не фотографія зробила чудо, а він! Подивись-но сюди – така розкута, вільна. Її волосся має на вітрі, а обличчя сяє бадьорістю. Вона просто прекрасна!

– Господи! – тільки й мовив Майкл, витираючи лоба кухонним рушником і крадькома змахуючи сльози з очей.

Керолін заговорила знову:

– Цілком очевидно, що за ці всі роки він жодного разу не намагався сконтактуватися з нею. І, мабуть, помер на самоті – ось чому він надіслав їй камери. Я пам’ятаю, як ми з мамою сварилися через рожеву сукню. Це тяглося кілька днів. Я все скиглила й питала її, чому вона не дозволяє мені носити тієї сукні. Потім я довго не розмовляла з нею. Вона лише сказала: «Ні, Керолін, тільки не цю».

Раптом Майкл згадав про старий стіл, за яким вони сиділи. Тепер він зрозумів, чому мати попросила його принести стіл назад до кухні, коли помер батько.

Керолін розкрила маленький бандерольний конверт:

– Ось його браслет, і срібний ланцюжок, і медальйон. А ось записка, що про неї розповідає мама у своєму листі, – вона залишила її на мосту Роузмен. Ось чому на фотографії моста, яку Роберт надіслав мамі, видніє клаптик паперу, приколотий до дошки. Майкле, що нам робити? Подумай трохи, а я зараз повернуся.

Вона збігла сходами нагору і за кілька хвилин була вже в кухні, тримаючи рожеву сукню, дбайливо завинуту в поліетилен. Керолін витрусила її з обгортки й розправила, щоб показати Майклові.

– Уяви лиш собі, як мама в цій сукні танцювала з ним тут, у кухні. А тепер згадай ті часи й подумай, які óбрази стояли в неї перед очима, поки вона куховарила й сиділа з нами, обговорюючи наші проблеми, радячи, куди краще вступити після школи, і нарікаючи на те, що важко знайти собі підхожу партію. Боже, які ми були наївні й незрілі супроти неї!

Майкл кивнув і обернувся до мисника над раковиною.

– Як гадаєш, у мами було тут щось випити? Я, далебі, охоче перехилив би чарку. Що ж до твого питання, то я не знаю, як нам краще вчинити.

Майкл понишпорив у миснику і знайшов пляшку бренді, майже порожню.

– Тут вистачить на дві порції, Керолін. Ти питимеш?

– Так.

Майкл дістав з мисника єдині дві чарки і, поставивши на стіл із жовтою вогнетривкою стільницею, налив у них рештки Франчесчиного бренді. А Керолін тим часом мовчки заходилася читати перший з трьох записників: «Роберт Кінкейд приїхав до мене в понеділок, шістнадцятого серпня тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року. Він намагався знайти міст Роузмен. Сонце вже хилилося на захід, але надворі було досить спекотно. Він сидів за кермом пікапа на ім’я Гаррі…»

Постскриптум: Нічник з Такоми

Пишучи історію Роберта Кінкейда та Франчески Джонсон, я дедалі більше захоплювався особистістю головного героя й усвідомлював, як мало ми знаємо про нього та його життя. І от за кілька тижнів перед тим, як віддати книжку до друку, я полетів до Сієтла, щоб роздобути ще якусь інформацію про Роберта.

З огляду на те, що він любив музику і сам був мистець, я сподівався знайти поміж п’юджет-саундських музикантів та художників когось, хто б добре знав його. Мені дуже допоміг мистецький редактор газети «Сієтл таймз». Він не був особисто знайомий з Кінкейдом, проте люб’язно дозволив мені переглянути підшивки з тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого до тисяча дев’ятсот вісімдесят другого року, а саме цей період і цікавив мене найбільше.

Гортаючи газети за тисяча дев’ятсот вісімдесятий рік, я натрапив на фотографію чорношкірого джазового музиканта – тенор-саксофоніста Джона Каммінґза на прізвисько Нічник. Під фотографією стояв підпис: «Роберт Кінкейд». У місцевій спілці музикантів мені дали адресу Каммінґза, попередивши, що він уже кілька років не виступає перед публікою. Джон жив неподалік від промислової зони Такоми, на вуличці, прилеглій до П’ятої автомагістралі, що простягається від Сієтла.

Мені довелося кілька разів їздити туди, перш ніж я застав музиканта вдома. Спочатку він поставився до моїх розпитів насторожено, але я переконав його, що цікавлюся постаттю Роберта Кінкейда з серйозних і добрих мотивів. Тоді він зробився привітнішим і розказав усе, що знав. Подаю до вашої уваги злегка зредагований запис мого інтерв’ю з Каммінґзом, який на ту пору мав сімдесят років. Я просто ввімкнув диктофон і слухав його розповідь.

Інтерв’ю з Нічником Каммінґзом

За тих часів я грав у барі Шорті в Сієтлі, де якраз жив, і мені знадобилася власна чорно-біла глянсова фотографія – для реклами. Басист сказав, що на одному з островів мешкає чолов’яга – мастак на такі штуки. Телефона він не мав, тож я надіслав йому листівку.

І от він з’являється – такий собі дивакуватий підтоптаний тип у чоботях та джинсах з помаранчевими шлейками. Дістає свої старі побиті камери – глянувши на них, ніколи не скажеш, що вони працюють. І я собі думаю: отакої! Він поставив мене разом із моєю дудкою навпроти ясної стіни і попросив, щоб я грав без упину. І я витинав. Хвилини зо три чолов’яга просто стояв, вирячившись на мене. Ну й очі! Страх які холодні й блакитні! Зроду таких не бачив.

Потім дивлюся – почав фотографувати. І питає, чи можу я зіграти «Осіннє листя». Я зіграв. І не раз, бо минуло, мабуть, хвилин із десять, поки він клацав своїми камерами, знімаючи кадр за кадром. А тоді й каже: «Гаразд. Я все зробив. Завтра будуть готові».

Наступного дня він приносить мені знімки, і тут я мало не впав з подиву. Мене знімали багато разів, але таких гарних фото не робив ніхто. Найвища проба! Він узяв з мене п’ятдесят доларів. Задешево, на мою думку. Потім дякує мені, розвертається, й, виходячи вже за поріг, питає, де я виступаю. Я кажу йому: «У Шорті».

А за кілька днів я роззираюся по публіці й бачу – він сидить за столиком у кутку й уважно слухає. Ну, він почав навідуватися раз на тиждень, щовівторка, і завжди пив пиво, однак небагато.

Іноді під час перерв я підсідав до нього на кілька хвилин. Він був тихий, неговіркий, проте приємний чолов’яга. Завжди чемно питав, чи не міг