Лідія Гулько - Царський пояс

трохи погризе. Я буду дивитися, ляскати в долоні й реготати, як дурний. Яка краса, яка то розкіш – муки ворога!

У відповідь звідкись долинуло – і-а-а-а-а-а! Діти обійнялися.

– Восьминоже, де ти? Не тікай. Я маю тебе неодмінно покарати, – гукав збуджений Нептун.

– Я боюююююся. Не покааааажуся на ваші очі, ваааааша свііііітлосте, – прокричали дітлахи, що відбігли від крісла.

Цар підхопився з високого стільця. Гасав залою, плескаючи руками, мовби ловив міль. Але заплутався у довгій бороді і гепнувся на мармурову, кольору морських хвиль, підлогу. Діти ж, невидимі, бігали неподалік і реготали. Неповороткий дідуган накарачках доповз до стільця. Хекаючи, нарешті, всівся. Плаксиво канючив:

– Дуже прошу, стань видимим. Я хочу тебе побачити. Ти веселий і чемний. Називаєш мене ввічливо «ваше світлосте». Мені подобається, коли мене поважають.

Ненароком погляд засмученого царя влучив у аркуш паперу, що білів на мармуровій підлозі кольору морських хвиль. Нептун ухопився обома руками за щоки, наче у нього відразу заболіли всі тридцять два зуби. Простогнав:

– Прочитай, будь ласка, мені листа. Бо то не царське діло бути розумним.

– А каратимеш? – хором спитали діти.

– Присягаюся, що не буду! Нє, нє, нє! Хай мене покарає за брехню Посейдон. Щоб я вмер і лише трішки дихав, – завзято божився Нептун.

Мишко про всяк випадок крутнув камінцем. О, вершина радості! Сердита Апі дозволила їм бути видимими.

Цар щиро дивувався:

– О, так воно і справді має вісім ніг. Правда, калічка, бо зрослося двома кінцівками.

Неврівноважений морський цар волав на всю пельку, трясучи білим аркушем:

– Чого стовбичиш! Негайно читай! Голосно, але не швидко, щоб я все зрозумів!

Діти зникли. Цар розгублено пхинькав:

– Куди ти дівся? Пробач, не лаятимуся більше. Розумієш, мені вперше надіслали листа, а читати я не вмію. Хоча мама водила мене за ручку до школи, а татко лупцював за двійки. Е-е-е-е-е-е!

Діти, видимі, підскакували перед царем. Вид Нептуна сяяв, мов Гойтасир[9] вранці.

– На, льодяника! Та бери, дурне! Я його, правда, трішки лизав. Смачно! Не хочеш? Добре, сам долижу. Ну ж бо, швиденько прочитай ці кривульки.

Ія голосно і чітко прочитала:

«Вельмишановний царю Нептуне! Запрошую Вас і царівну Моряну на бал-маскарад, що проходитиме у палаці культури «Океан» від Вашого прибуття до Вашого від’їзду.

З водяною повагою і наймокрішими побажаннями бог усіх морів і океанів Посейдон».

– Моряно, Моряно, донечко! – заволав цар. – Ходи-но сюди.

– Татку, що трапилося? – обізвалася доня з химерного садочка.

Цар перехилився зі стільця і ще голосніше загукав:

– Донечко, мерщій чепурися – поїдемо до Посейдона. На бал-маскарад старий запрошує. Сподіваюся, що, нарешті, жениха собі знайдеш.

– Ой! Як гарно! На балі-маскараді я знайду жениха! – заплескала у долоні, підстрибуючи на хвості, Моряна. Вона поскакала до своєї спальні. Діти бігли за русалкою слідом.

У русалчиній спаленьці

Скажу зразу: дверей, які б вели до русалчиної спальні, зовсім не було. Вона наказала двері замурувати. А заходила в свою кімнату через ледь помітну шпарку.

Перед стіною Моряна пробубніла заклинання: «Курі, пурі, дрікі, штам». Ураз стала блакитною рибкою з червоною короною на лупатій мордочці. Мить – і принцеса зникла у шпарці.

– Блакитна принцеса! Це вона! Я її впізнав! – вигукнув Мишко.

Він потяг за собою Ію. Обоє через шпарку і без пригод проникли в маленьку кімнатку.

Треба сказати, що Моряна, як всі принцеси, була вельми вередливою. Атож, коли побачила перед собою непроханих гостей, то вельми розсердилася. Зробилася синьою, мов лампа, якою гріють вуха. Кричала, ляскаючи хвостом по кам’яній підлозі:

– Як посміли ви, капосні діти, з’явитися у святая святій, моїй спаленьці? Цікаво знати, яким чином ви сюди проникли?

– Ми маємо здатність ставати невидимками. Тоді легко проходимо крізь найменшу щілину, – несміливо пояснила Ія.

– Ну, і що з того? Ставайте собі невидимками, але дорослих не турбуйте. Прошу, не заважайте. Мені негайно треба зробити макіяж.

Діти перезирнулися. Разом підняли і опустили гострі плечі – дивне слово «макіяж» вони чули вперше.

Однак Мишко вирішив не відступати. Твердо сказав:

– Принцесо, нещодавно ти заплуталася в риболовних сітях. Знай, це я тебе визволив із неволі.

Принцеса радісно тріпотіла голубими віями:

– О, привіт! А я тебе не узнала.

– Гаразд, пробачаю, – поблажливо мовив хлопчик. – Але ти обіцяла мені допомогти, коли ускочу в халепу. Пригадуєш?

Принцеса промимрила:

– Напевно, обіцяла. Я вихована принцеса. Завжди дякую та роздаю наліво і направо обіцянки. Так заведено серед панів. Пани люблять обіцяти, але обіцянки виконувати не спішать.

Вона наморщило лоба. Уважно розкладала скляночки з білилами та рум’янами. Спитала, нібито між іншим:

– Яке в тебе, хлопчику, прохання до мене? Сподіваюся, маленьке?

– У море впало молодильне яблучко, яке ми з сестрою зірвали з дерева. Воно на острові Буяні. Допоможи яблучко знайти.

Морянині пальці прилипли до скляночки, а рожевий ротик капризно скривився.

– І цур тобі, і пек! Прохання не маленьке. Велике! Однаково, що в копиці сіна знайти голку.

Ія роззявила рота, щоб заперечити. Але принцеса розмахувала руками, наче відганяла кусючу тварину. Кричала на дітей:

– Годі. Не заважайте. Зараз мені не до вас. Потім якось зійдемося, побалакаємо…

Мишко розгублено лопотів віями. Ія чемно попросила:

– Принцесо, дозволь мені з братом поїхати на бал-маскараді. Дуже хочеться на ньому побувати. Будь доброю, візьми нас із собою. Ми будемо слухняними дітьми.

– Гаразд, – відповіла Моряна, випнувши трубочкою губи, на які мазюкала помаду. – Але з однією умовою.