Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

парфумів. «Я чекаю на тебе в суботу о сьомій на сходах кінотеатру «Україна», — телеграфним стилем строчила Настя. — Маю два запрошення на презентацію фільму Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу».

— Супер! А я сьогодні теж думав про фільм. З Великих Будищів, — сказав сам собі Євген.

Вклався на ліжко і тієї ж миті заснув.

Розділ третій
I

Холодний вітер струшував на землю останні згадки про літо. Жовтий листок погойдувався на гілці старої груші з хворобливою аритмією — ось-ось впаде. На підвіконня спустився і панічно пробіг сіренький павучок. Ірпінські горобці галасливою зграйкою позначили неприбрану ділянку городу — там досі вилежувався рябий кабак. Наближалося католицьке Різдво, згодом і Новий рік. Здавалося б, саме небо нагадувало про майбутню подію. Уранці землю навіть трохи притрусило сніжком, який, щоправда, відразу й розтанув. Але серце не віщувало свята. А суботній день уже звично став для Євгена робочим.

Редакційна пошта була вщент переповнена колективними скаргами ошуканих акціонерів. Фактичного матеріалу під рубрику «Переділ» вистачало. Безмір компромату, судових позовів і самозахоплень. Хлопець відвів погляд від вікна і знову загруз в інтернеті. Веб-сайти рясніли повідомленнями про рейдерські атаки на українські підприємства. Найбільш ласі шматки переходили до рук російських бізнесменів. Вітчизняна Феміда перевіряла на вагу гаманця правоту обох сторін. Ніхто з учасників корпоративного ринку не збирався закопувати сокиру війни. Євген зітхнув, потер почервонілі очі, підвівся і почвалав на подвір’я.

Біля свіжовикопаної ями від самого ранку порався дід.

— Ну ж-бо, йдемо обідати, годі тобі, ударнику комуністичної праці! — гукнув йому Женя.

Лось пересунув кашкет на тім’я, помилувався зробленим. Тут мав бути резервуар для автономної каналізації. Микола Петрович вирішив для повноти картини перекинути дошку через яму. І все б нічого, та раптом старий заточився, незграбно ступнув на краєчок кладки, втратив рівновагу, розпачливо змахнув руками і впав.

— Діду! — Євген слідом вскочив у яму.

Старий лежав із заплющеними очима рівно і нерухомо, ніби підбитий птах. Кашкет під потилицею підпливав кров’ю.

«Швидка» приїхала нескоро.

— Шукали бензин, — пояснив водій.

Микола Петрович уже отямився. Коли його виносили до машини, Женя, не замислюючись, промовив те, що весь час механічно крутилося в думках:

— А ти так і не пообідав, діду.

— Ну то й що? — озвалася лікарка, ховаючи апарат для вимірювання тиску. — Щастя, що нічого не зламав. Так вдало падають лише п’яні і коти. Певно, коли зірвався з дошки, відразу втратив свідомість, тому тільки забився. А на потилицю шви накладуть, заросте! Поїхали з нами, молодий чоловіче.

Настя ніяк не могла додзвонитися до Ірпеня. Мовчання на тому кінці дроту тривало вже півдоби. Це було так не схоже на Євгена. Дівчина зібрала в сумку найнеобхідніше і майнула на електричку. Їхала і думала про те, що Женин дідусь, можливо, занедужав. Адже саме він завжди першим брав слухавку, був онукові за секретаря, а інколи навіть за кур’єра. Втім хтозна, що там, — аварія, НП?

Ірпінь танув у грудневому мороці. Біля будинку старого Лося нікого не було. Настя увійшла в розчинені двері — і зойкнула. Микола Петрович чомусь лежав у передпокої. Над ним схилявся Євген.

— Та живий, живий! Щойно з лікарні, — заспокоїв він дівчину. — Тільки комизиться. Не хоче переходити на диван.

Дід відкрив очі і сказав:

— Ой, як паморочиться в голові. Лежатиму тут, бо впаду з ліжка.

Руки в нього були холодні, наче лід. Молоді люди перемигнулися і вирішили перетягнути хворого на килим, а потім-таки запровадити й до дивана. Лось знову заплющив очі, трохи зігрівся під ковдрою. За годину Настя принесла дідові свіжого бульйону.

Старий, власне, не потребував ніякого лікування, просто досі не оговтався від пережитого. У понеділок Євген пішов на роботу, а дівчина залишилася з Миколою Петровичем за няньку. Очікували Надію Миколаївну, яка ось-ось мала приїхати. У молодої господині на все про все було півтори доби. Отож Настя вирішила показати свою хазяйновитість. Побут двох неодружених парубків потребував прискіпливої жіночої уваги. Особливого бруду вона в хаті не виявила, але брак затишку і домашнього тепла був добре відчутний. І прохолодою віяло в кімнатах — недарма так мерз недужий старий. Газ до Ірпеня подавали під надто низьким тиском — звичайна справа для малих міст, які заборгували комунальникам за тепло. На додачу Настя заявила, що й Женя, і дід худющі, мов хорти.

Тож протягом цих днів уперше за багато років у домі харчувались як належить. Обоє були худі, як хорти. «Перше, друге, третє, компот», — жартував дід, який швидко одужував. З’ясувалося, що старий Микола любив солодощі, й Настя розпещувала його, як могла. Спекла пиріжки з дідовим улюбленим вишневим варенням. Доглядати Миколу Петровича було приємно. Невінчана змалку мріяла, щоб у неї був дід.

Нарешті з’явилася Женина мати, чомусь із винуватим виглядом. Коли гостя подзвонила у двері, Настя саме поралася на кухні.

— Дитинко! — Надія Миколаївна рвучко обійняла дівчину. — Як же ти схожа на свого тата! Ми з ним навчались в одній групі.

Невінчана потупилася.

Щодня телефонував Володимир Андрійович, щоб поцікавитися здоров’ям тестя. Приїхати в нього не вийшло — тільки-но подав рапорт про звільнення з управління Служби безпеки, саме здавав справи.

Новий рік зустрічали вчотирьох. Засмучена відсутністю чоловіка, Надія Миколаївна знайшла собі втіху — милувалася Настею. Дівчина вийшла до святкового столу, ніби фея — у рожевому. Блискітки на її сукні мовби переморгувалися зі спалахами ялинкової гірлянди, що відбивалися в різнокольорових скляних кульках. Коли піднесли келихи, Микола Петрович подякував «службі порятунку» й висловив захоплення кулінарними здібностями молодої гості.

Євген, на якого дід постійно лукаво позирав, вихваляючи Настю, зніяковіло мовчав. Він усе не міг звикнути до ролі власника цього дому. Днями з