Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

було очевидно, що під цей обстріл служба безпеки підставила себе не без попереднього задуму. Охоронець ледь встигав повертати голову в напрямку запитання. Він не приховував свого задоволення тим, що так розворушив журналістську братію.

— Наскільки масштабними є крадіжки конденсату?

Чоловік з мікрофоном переступив з ноги на ногу, подивився на свої черевики і відповів:

— Самі зробіть розрахунки. Помножте на кількість дворів. Зважте, що у такий спосіб промишляють практично в усіх селах Лохвицького та Гадяцького районів. За один раз людина може набрати двісті-триста літрів цієї речовини. Потім несе товар покупцеві, який тримає у себе на подвір’ї велику ємність для конденсату — скажімо, на двадцять тонн.

За тонну товару, як розповів охоронець, скупник сплачував тисячу гривень. Навіщо йому конденсат, ніхто особливо не цікавився. Але вже звикли, що до подвір’я скупника регулярно під’їжджає бензовоз… Кримінальні «батьки» регіону подбали про залучення до цього бізнесу якнайбільшого кола заробітчан. Продумали все до найменших дрібниць. Так, на місцевих ринках можна придбати цікаву карту, на якій позначено конденсатопроводи. Компанія виявилася беззахисною перед зголоднілими людьми. Тому й вирішили звернутися до представників мас-медіа.

— Чому міліція не ловить продавців «кондьору»?

— Попри очевидність крадіжок, серед учасників цього бізнесу існує «залізна» кругова порука, — відповів чоловік. — Назвемо скупника умовно «Хусейн». Черга до нього не зменшується, а навпаки, зростає. Недавно працівники нашої служби безпеки перекрили «струмочок» його доходів, але тільки в одному селі — у Великих Будищах. А довжина конденсатопроводів — півтисячі кілометрів, і до них заглядає сила-силенна цікавих очей. Так-от, після випадку з «Хусейном», якого зачинили в Гадяцькому райвідділі міліції, ціна на крадене пальне у навколишніх селах підскочила на тридцять відсотків.

— Яка подальша доля краденого конденсату?

Красень у камуфляжі заговорив чимдалі швидше — певно, це питання проштудіював досконально. Виявляється, крадіжки конденсату — це лише видима частина айсберга, тому що існує ціла мережа тіньового бізнесу. За словами охоронця, серед дійових осіб у оборудках є не тільки цивільні особи. Останнім часом військові частини продали приватним структурам чимало бензовозів. Далі «кондьор» розділяють на кілька потоків. Насамперед, його спрямовують до нечистих на руку торгівців на автозаправних станціях. Тут розводять нормальний бензин конденсатом. Навіть новий двигун за такої заправки через п’ять років дає дуба. Але успішність бізнесу шалена. Близько сімдесяти відсотків автозаправок під Києвом продають розведений бензин. Окрім того, конденсат надходить на малі переробні підприємства. А запаси «кондьору» зберігають у сховищах, замаскованих під об’єкти особливого призначення.

Автобус зойкнув від здивування.

— Які прибутки має тіньовий бізнес, що паразитує на «трубі»? — запитав Євген, перекрикуючи колег.

— Важко сказати, — відповів представник компанії і знову переступив із ноги на ногу. На його обличчі застигла крива усмішка, і тепер він вочевидь з натугою добирав слова. — Тут скрізь шелестять мільйони. Недарма ж обхідники «труби» їздять на «мерседесах». Відомі лише приблизні цифри. У тіньовій структурі, яка координує перевезення і переробку газового конденсату, поєднано зусилля кількох десятків фірм. Цей спрут володіє всім необхідним, аби запустити «кондьор» у обіг величезними партіями. Йдеться про справжні промислові резервуари ємністю у сімсот тонн. «Дах» цього, «паралельного» нашій кампанії світу, розміщується… як ви думаєте, де? У столиці, у високих теремах.

Шок слухачів був таким, що довго не могли отямитися.

VII

Лише вночі Євген дістався Ірпеня. Дід не спав. Його почервонілі очі і збентежений вигляд насторожили хлопця.

— Щось трапилося?

— Та ні, дрібниці, — відмахнувся Микола Петрович.

Але Євген не відступався:

— Діду, колись!

— Ет, — махнув рукою старий і розповів про вечірню пригоду.

Як завжди, Микола Петрович вийшов подихати свіжим повітрям. Пройшов звичним маршрутом, коли зненацька перед ним виросла хлопчача постать.

— Діду, дай закурити!

Старий зупинився і з подивом поглянув на худенького «пацана». Лише й устиг, що помітити в його руках сріблястий балончик. Наступної миті в обличчя дідуся бризкнули чимось хімічним. Страшно запекло в очах, стисло груди. Та найбільше вразила несподівана образа, завдана незнайомим підлітком.

– І що, ти його відпустив? — стиснув кулаки Євген. — А хтось був поряд, хтось ще йшов вулицею?

— Та де там! Хлопець утік. Вибач, і досі пече.

Микола Петрович відвернувся й змахнув сльозу.

Онука наче підкинуло з місця.

— Треба дзвонити в міліцію. Ти пам’ятаєш його в обличчя?

Дід не пам’ятав — було майже темно, та й засліпило його відразу з того балончика. Насилу до хати дочвалав.

— Слухай-но! Я тебе дуже прошу, не ходи на прогулянки сам. Не відчиняй незнайомим людям! — розхвилювався Женя.

Думка про бодай якесь обмеження в звичному житті була нестерпною для Миколи Петровича. Він досі втішався ілюзією особистої свободи, це підтримувало й додавало снаги попри всі старечі фізичні розлади. А цей урок, виходить, має втлумачити йому: визнай власну немічність і терпи! Євген обійняв діда за плечі і відвів до спальні.

Але день цим не закінчився. Молодший Чубенко ніколи не лягав спати, поки не перегляне електронної пошти, тим більше — напередодні вихідних. У своїй кімнаті він натиснув кнопку системного блоку — комп’ютер привітався мелодійним передзвоном.

На екрані спливло обличчя коханої.

— Привіт, люба! — звернувся він до усміхненого обличчя на фото.

У електронній скриньці лежав лист від неї, ще один — від Чорняти. Редактор призначав Євгенові зустріч о восьму ранку на станції метро, поблизу якої мешкав. «Треба взяти коментар у народного депутата від демократичної фракції. Він розповість про аферу з цінними паперами дочірньої компанії «Нафтогазу України». Я введу тебе в курс справи», — повідомляв шеф.

— Отакої! Він же знає, що я пізно приїду з відрядження! — буркнув Чубенко.

Стрілки показували першу. Другий лист, на рожевому тлі, з усілякими дизайнерськими прибамбасами, здавалося, мав запах Настиних