Тетяна Ковтун - Не повертайся спиною до звіра

просто викинули на смітник. Так у кабінеті з’явилися кривий журнальний столик, подертий, але цілий стілець та поламане крісло на коліщатках.

Інтуїція Євгена не підвела: Христина була напівсиротою, з православної багатодітної сім’ї, виросла в передмісті, у хаті з присадибною ділянкою. До столиці її потягнув батько, який вчащав сюди за депутатськими запитами свого шефа — парламентарія. Тато мав хист до письменства та сповідував націоналістичні ідеї. З Дмитром Чорнятою вони були знайомі з комсомольських часів. Завдяки останньому регіонального журналіста оминула гроза. Натомість новий київський знайомий став залежним від свого протеже. Минали роки, а їхній зв’язок тільки міцнішав. Так у редакції з’явилася Христина, студентка третього курсу журфаку.

Політику в житті Човників підносили на щабель сімейної проблема. Родинні клейнод демонстрували націоналістичне спрямування. Просування або непросування кар’єрними щаблями випливало для цих людей виключно з політичної кон’юнктури. Будь-які зміни в диспозиції цього маленького війська залежали від таткових виграшів або ж програшів. Тому за пересуванням батька поблизу владного олімпу стежили з запалом футбольних уболівальників. Сім’я була єдиним цілим, своєрідним партійним осередком. Часом він зазнавав важких випробувань; іноді опинявся просто на межі існування, але розвалу не припускали навіть подумки.

Якось Христя похвалилася, що раніше працювала в обласній газеті. Там їй доручали готувати рекламні матеріали, за які добре платили. А ще вона повідомила: нині заробляє тим, що виконує за студентів курсові і дипломні роботи. Чубенка здивувала так «бізнесова» вправність юної колеги. У редакції «Моєї України» їй такого, певна річ, не дозволили б. Натомість, припускав Євген, примусять разом з усіма шукати всілякі журналістські «цікавинки». Як воду глянув: незабаром до кабінету завітала сама Валерія Каперс. Її всадовили у відремонтоване крісло і пригостили кавою. Вона гідно поцінувала комфорт, із яким влаштувалися підлеглі, й висунула їм вимоги редакторату. Від Євгена зажадали концепцію роботи відділу економіки та пропозицій стосовно покращення творчого процесу.

— Я лише кореспондент, а не завідувач відділу, — спробував він заперечити.

Євген знав, що складання подібних пропозицій частіше за все переростає в негласну атестацію працівників редакції. Але на завідувачах відділів у редакції економили. Тобто в більшості випадків ці обов’язки покладали на кореспондентів. Ця робота, звичайно, не оплачувалася.

Увечері він все-таки заніс Лері кілька сторінок щільно написаного тексту. Минув тиждень — жодних відгуків від Каперс не надійшло. Проте в редакції таки сталися зміни. Зокрема створили відділ соціальних проблем. Взялися випускати дайджести з іноземних джерел. І перше, і друге запропонував зробити саме Євген.

А ось у відділі економіки єдиною новиною було те, що тут набирала сили Христя Човник.

VI

Нарешті після кризи українські буровики відчули присмак прибутку. Наприкінці року нафтоносний регіон на сході України було взято в лещата служби безпеки національної газовидобувної компанії. Для більшої гласності сюди запросили столичний десант журналістів. Після знаменитої Шебелинки шлях проліг до Полтавщини. Ошатний двоповерховий автобус під’їжджав до Великих Будищ. «Це осердя українського Кувейту», — цілком серйозно, взявши у руки мікрофон, попередив медійників у мікрофон управлінець компанії. Навкруг вражали здичавілістю сплюндровані поля, перетворені на промислову зону. Насувалася осіння моруга. На околиці в тумані бовваніли бурові. Село потопало у болоті. Посеред вулиці розтікалася величезна баюра. Безлюдні обійстя, здавалося, були давно залишені господарями. За даними місцевої ради, середній вік тутешніх мешканців не перевищував шістдесяти років. Відсутність заробітків вигнала їх із рідних домівок на пошуки кусня хліба. Якби комусь спало на думку зняти фільм про кінець світу, розпочати зйомки варто було б звідси, подумав Євген.

Згодом Чубенко зрозумів, чому його так вразила ця похмура картина. Над місциною нависала аура колишніх трагедій. 1709 року в козацькому містечку Великі Будищі розташовувалася ставка Карла XII, у тутешній церкві частина українського війська присягала на вірність шведському королю. Звідси віяло мороком грандіозного розгрому війська, від якого Іван Мазепа сподівався отримати споконвічну свободу для своєї країни. Нині містечко мало єдину вулицю, довжелезну і брудну, — Кіровську.

Компанії справді мала неабиякий привід зібрати тут пресу. Два роки тому в країні вперше зріс видобуток нафти і газу. Сталося це завдяки тутешнім свердловинам. Але половина вуглеводнів розташовувалась у дуже незручних місцях, під річкою Сула. Бурили важко. Через відведення вологи шар ґрунту нижчав, свердловина ніби закорковувалась, і конденсат проривався на поверхню, розтікаючись мільйонами «неорганізованих» крапель.

Безгрошів’я і сусідство з газоносним шаром зробили будищан підприємливими. Тим більше що конденсат, який тутешні мешканці називали «кондьором», нагадував про себе скрізь. Його випарами було переповнене довкілля, він нагадував про себе масною плівкою у колодязях. Якось до труби вирушила група тямущих людей. Вони оглянули місце і збагнули, як ця рідина з характерним запахом транспортується до газових магістралей. З’ясували для себе, що у свердловині, на значній глибині, конденсат перебуває у вигляді газу, так коли виходить на поверхню, перетворюється на речовину, яку можна набрати в посудину. Першопрохідці врізалися в конденсаторопровод і набрали «кондьор» в каністру. Промисел виявився вигідним. Свердловини розподілили між дворами.

Облаштували базу для зберігання конденсату. Для цього обрали забуті Богом і людьми молочнотоварні ферми на околиці села. З одного боку черепиця на такій «фермі» мала зачовганий вигляд, з іншого — була «супер». Непомітно для стороннього ока господар бази встановив телекамери для зовнішнього спостереження та сканери ефіру. Товар скуповував оптом якийсь полтавський магнат. Нелегальний бізнес працював безвідмовно, успішно оминаючи міліцейські пастки. Раз по раз у місцях несанкціонованого втручання в «трубу» спалахували пожежі. Інколи вони перетворювалися на справжній феєрверк, і тоді для його гасіння залучали загони Міністерства надзвичайних ситуацій. Але це не зупиняло видобувачів «кондьору». Для них головним було — замаскувати відбору пального так, щоб непомітно навідуватися сюди, коли не стане грошей. Деякі мастаки врізувалися навіть під водою і виводили свій конденсатопровід на поверхню за кількасот метрів.

Про всі ці подробиці представники преси дізналися від працівника компанії — керівника служби безпеки. Цей молодий і симпатичний хлопець у камуфляжі так само, як і десант журналістів, подорожував місцями родовищ. Тепер він стояв перед ними з мікрофоном у руках, намагаючись якомога доступніше викласти факти. Хоч робив він це зі знанням справи і досить дотепно, розповідь нікого не задовольнила. Коли колективний розум трохи оговтався від почутого, почали генеруватися складні запитання. Втім