Чарльз Вілан - Гола економіка. Викриття нудної науки

University of Chicago Press, 1982). ">[91]. Економіст у своєму виступі доводив, що вступ до асоціації має бути менш обмеженим. Допуск більшого числа правників до практичної роботи, включно з тими, хто, можливо, має не найкращу кваліфікацію, знизить вартість юридичних послуг, наполягав він. Урешті-решт деякі юридичні процедури, такі, як захист основних прав чи угоди з нерухомістю, не потребують послуг блискучого вченого-конституціоналіста. Він доводив це за аналогією, що абсурдом було б, якби уряд вимагав, щоб усі автомобілі були Cadillac’ами. У цей момент з аудиторії піднявся один правник і вигукнув: «Країна не може дозволити собі нічого іншого, окрім юристів Cadillac’а!

Насправді вимога мати лише «юристів Cadillac’а» повністю відкидає все, чому вчить економічна наука щодо обмірковування (з причин, які не мають нічого спільного з тим фактом, що General Motors перебуває на грані краху.) У світі із самими лише Cadillac’ами абсолютна більшість людей не зможе дозволити собі автотранспорту взагалі. Часом нічого поганого нема в тому, щоб дозволити людям їздити на Toyota Corolla.

Вражаючим міжнародним прикладом впливу регулювання на економіку були цивільні заворушення 2000 року в Делі, Індія[92]. Делі — одне з найбільш густонаселених міст у світі. Після того, як Верховний суд Індії ухвалив загальне рішення щодо промислового забруднення, тисячі жителів Делі вийшли на вулиці з бурхливими протестами. «Натовп підпалював автобуси, шпурляв каміння й блокував основні магістралі», — повідомляла New York Times. Штука в тому, що протестувальники підтримували забруднювачів. Верховний суд показав свою зневагу до міста Делі, яке не змогло закрити близько дев’яноста тисяч малих підприємств, що забруднювали довкілля. Ці підприємства використовували працю близько мільйона осіб, які мали опинитися на вулиці. Заголовок цієї історії чудово ввібрав у себе суть вибору: «Болісний вибір у Нью-Делі: робота чи безпечне довкілля».

А як щодо ДДТ, одного з найбридкіших препаратів, який людство кинуло на довкілля? ДДТ — це «стійкий органічний забруднювач», що проникає всередину продуктів, спричиняючи руйнівні ефекти. Чи потрібно цей шкідливий пестицид заборонити по всій планеті? Журнал The Economist переконливо показав, що ні[93]. Більшість території третього світу вражена малярією, близько 300 мільйонів людей щороку страждають на цю хворобу і понад мільйон — помирає. (Звичайно, малярія — не та хвороба, до якої ми особливо чутливі в розвиненому світі, оскільки вона була викоренена в Північній Америці та Європі ще п’ятдесят років тому. Танзанійський дослідник Вен Кілама якось різко вказав, що якби сім літаків Boeing 747, здебільшого наповнених дітьми, врізáлися в гору Кіліманджаро щодня, світ, можливо, звернув би на це увагу. Саме в таких масштабах малярія вбиває свої жертви.)[94]

Гарвардський економіст Джефрі Сакс оцінив, що Екваторіальна Африка була б десь на третину багатшою сьогодні, якби 1965 року була викоренена малярія. А тепер знову до ДДТ, що є найвигіднішим з погляду вартості засобом для контролю за комарами, які розносять малярію. Наступна за якістю альтернатива не лише менш ефективна, але й у чотири рази дорожча. Чи виправдовують вигоди для здоров’я екологічні втрати від ДДТ? Так, стверджують деякі групи на зразок Сьєрра-клубу, Трасту захисту зникаючої дикої природи, Фонду захисту довкілля та Світової організації охорони здоров’я. Так, ви правильно прочитали ці організації. Усі вони визнали ДДТ «корисною отрутою» для боротьби з малярією в бідних країнах. Коли ООН 2000 року переконала представників 120 країн у Південній Африці заборонити «стійкі органічні забруднювачі», делегати вирішили зробити виняток для ДДТ в тих ситуаціях, де він застосовується для боротьби з малярією[95].

Водночас не всі регуляторні правила однакові. Доречне питання не завжди зводиться до того, чи повинен уряд втручатися в економіку. Важливішим може бути те, як структуроване відповідне регулювання. Економіст із Університету Чикаго і Нобелівський лауреат Ґері Бекер влітку виїжджає на Кейп-Код[96], де із задоволенням споживає смугастого окуня[97]. Оскільки запаси цієї риби скорочуються, уряд встановив обмеження на загальний комерційний вилов протягом сезону. Містер Бекер не протестує, бо хотів би ще років десять їсти смугастого окуня.

Замість цього він підняв питання в огляді для Business Week про те, як уряд вирішив обмежувати загальний вилов. На час написання тієї статті уряд встановив загальну квоту на обсяги вилову смугастого окуня протягом кожного сезону. Містер Бекер писав: «На жаль, це дуже поганий спосіб контролю за риболовлею, бо заохочує кожне риболовецьке судно ловити максимально можливу кількість риби на початку сезону, поки інші судна не вичерпали квоти, що застосовується до них усіх». Кожний втрачає: рибалки отримують низьку ціну за свою рибу, коли викидають її на продаж на початку сезону, а після того, як сукупна квота в першій половині сезону вичерпана, споживачі не можуть узагалі отримати смугастого окуня. За кілька років штат Массачусетс змінив свою систему, розділивши квоту на вилов смугастого окуня між окремими рибалками: загальний вилов залишається обмеженим, але кожний рибалка може вибрати свою квоту в будь-який час протягом сезону.

Ключем до економічного мислення є визнання того, що компроміси притаманні ринкам. Регулювання може зруйнувати рух капіталів і робочої сили, підвищити вартість товарів і послуг, стримати інновації й тим самим погіршити економіку (наприклад, давши змогу комарам утекти живими). Але ж регулювання викликане добрими намірами. У найгіршому випадку регулювання може стати потужним інструментом реалізації власних інтересів, якщо фірми створять політичну систему для власної користі. Урешті-решт, якщо ви не можете подолати своїх конкурентів, то чому б уряду не затиснути їх для вас? Економіст із Університету Чикаго Джордж Стіґлер отримав Нобелівську премію з економіки 1982 року за свої вражаючі спостереження та надання доказів того, що фірми й професійні асоціації часто використовують регулювання як спосіб реалізації своїх власних інтересів.

Погляньмо на регуляторну кампанію, що відбулася в моєму рідному штаті Іллінойс. На законодавців штату тиснули, щоб вони прийняли жорсткіші вимоги до ліцензій для майстрів манікюру. Чи була це лобістська кампанія знизу, викликана жертвами кривого педикюру? (Можна уявити собі цих жертв, як вони з болем дряпаються по сходах Капітолію.) Не зовсім. Лобіювання здійснювалося Асоціацією косметологів Іллінойсу від імені відомих спа і салонів, що не могли конкурувати з появою нових іммігрантських салонів. Число манікюрних салонів лише за один рік наприкінці 1990-х виросло на 23 %, причому значна частина цих нових салонів пропонувала манікюр лише