Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

— Чекайте, чекайте! Я зараз! — Триндикало мчав до стрічки. — Честь відкрити новий Міфологічний парк належить ось цим молодим мешканцям міста! — Мирон Іванович вказав на стрічку та простягнув ножиці Дмитрику і Дзвінці. — Ріжте!

— Ми? — з недовірою запитав Дмитрик.

— Звісно! Адже ви наново відкрили це озеро для мешканців нашого міста й відіграли головну роль у його порятунку. Ваш сантехнік, Тиць… Тиць…

— Тиціан! — підказала дзвінка.

— Тиціан, саме він, усе розповів! Тому честь відкриття належить вам.

Дзвінка взяла ножиці за одне вушко, Дмитрик — за інше, і так вони разом перерізали стрічку. У цю ж мить усіх засліпив спалах фотоапарата. Мер одразу переглянув зображення на екранчику й задоволено запевнив:

— Вийшли просто чудово! Тільки очі заплющили! — і в захваті заплескав у долоні.

— По морозиву нам усім не зашкодить! — вигукнула пані Фрося й пішла стежкою до «Хатки русалки Зоськи». Решта повільно рушила за нею, роззираючись навколо великими очима.

Підійшовши ближче до берега, мешканці Кленової помітили ще декілька бронзових фігур. На великому камені біля води сиділа інша русалонька й замріяно дивилася бронзовими очима на воду. На її спині красувався напис: «То я». З-під місточка визирала фігура водяника, в очеретах сидів болотяник, з-за рогу кафе визирав скарбник зі скринею в руках. А з боку пляжу на маленькому кам’яному пірсі сидів мармуровий лев, визираючи щось на дні озера.

— Яка краса! — вигукнула двірничка. — А морозиво за рахунок мерії?

— Ні! — всміхнувся Триндикало. — За рахунок мера.

З боку новобудов долинув жіночий лемент:

— Відпусти мене! Ти мені набридла! Досить!

Поміж туй пролізла спочатку Ганна, а тоді і Надія Захланська. Надія кричала вслід сестрі:

— Підеш до них — я знати тебе не хочу!

— Ти зачинила мене в моїй кімнаті та не випускала цілий тиждень!

Ганна підійшла до фігури болотяника й зупинилася. Василь повільно рушив їй назустріч.

— Подивись, яка краса навколо! І це належить усім! Хіба це не прекрасно? Тут гратимуться діти, гулятимуть пенсіонери й молоді мами! Закохані бігатимуть на острів триматися за руки! Я така рада, що ти не стала мером і не засипала озеро! — далі верещала Ганна.

— Зрадниця! Ти зраджуєш наш бізнес!

— Та я через твій бізнес життя собі зіпсувала! Гроші та гроші! Набридло! Я хочу жити, як нормальні люди! Ходити в шортах і шльопках, а не в тих дурнуватих сукнях і підборах.

— Ах так! Ну й лишайся на цьому болоті! Ти випала з еліти! Тьфу! — Надія розвернулася й покрокувала, показово вихиляючись на підборах.

— Це ти в болоті живеш. Тьфу й тобі! — пробурмотіла її сестра, обертаючись до озера. І нарешті побачила біля себе Василя. — Підслуховував мою приватну розмову із сестрою?

— Вашу розмову підслуховували всі в радіусі трьох кілометрів. Кричати менше треба, — мовив Василь.

— Ти мені не розказуй. Чого прийшов?

За своїм сусідом і його пасією з-під стін кафе спостерігала вся компанія з Кленової. Тиціан підморгнув дітям і прошепотів:

— Піду покупаюся. Хочу дещо перевірити!

— Я прийшов? — Василь уже хотів докинути якийсь в’їдливий дотеп, але стримався. Помовчавши, він ступив до жінки і легенько торкнувся своєю мозолястою рукою худих і тонесеньких Ганниних пальців.

— Ганю, чого ми знов? Може, досить гордощів? Ти знаєш мої почуття!

— Ти про що?

— Ганю, виходь за мене заміж! Я більше без тебе не можу! — випалив Василь, падаючи перед Захланською на коліна. Тій аж заціпило на мить. А коли вона змогла вдихнути, то відповіла:

— Ти здурів? Щоб я вийшла заміж за якогось трударя? Хіба після того, як із цього озера фонтан заб’є!

І цієї миті сталося диво: з того місця, де під дном озера була фонтанна кімнатка, вгору здійнялися декілька водяних стовпів. Плесо під ними зарябіло від крапель. Озерний водограй ожив.

— Ваш сантехнік має просто золоті руки! — сказав Триндикало. — Це він полагодив фонтан.

Шокована, Ганна Захланська стояла мовчки, дивлячись на водяні струмені. Вона навіть жодного разу не кліпнула, лише в неї з очей потекли дві великі сльозинки. Не дивлячись на свого однокласника, вона плечем сперлася на нього та прошепотіла:

— Васильку, я згодна!

— Вітаємо! — вигукнула двірничка, беручи морозиво з рук продавця. — Нарешті перестали відмахуватися! За таку подію я три порції з’їм!

Дмитрик і Дзвінка також підійшли до вітрини кафе, замовили по молочному коктейлю. Вони дуже здивувались: у продавчині були дуже білі й холодні руки. Діти підвели погляд угору й побачили, що за прилавком стоїть Ольма.

— Привіт, малеча!

— Ти продавець?

— І не сподівайтеся на постійне дармове морозиво! Я тільки сьогодні погодилася тут працювати, — русалка підморгнула малим. — Просто день чудовий: після дощів мокро, волого, можна спокійно бути на повітрі. Та ще й така любов! — вона кивнула в бік Ганни й Василя.

Під вербами в озерній затоці між стінами рогозу й очерету знову з’явилася дивна підводна домівка. На затопленому вербовому корінні слабенька течія похитувала полатаний гамак. Неподалік стояв відремонтований кухонний креденс, на якому равлики мили посуд, а біля них у наповненій повітрям кульці тихо ворушили вусами два кубинські таргани. З металевої рамки дивилася гладенька тітонька. Аж якось не вірилося, що багато століть тому геніальний художник перехопив своїм пензлем цей замріяний жіночий погляд, пронісши крізь час.

— А де твій перстень-печатка? Невже згубив? — Дзвінка показала на водяникову руку.

— Ні, сховав. Його постійно хочуть у мене забрати. Тому він знову став скарбом!