Марина Соколян - Херем

кдеша – цариця! – дотична до лиховісного прагнення Беларі. І, коли вже на те, звідки він знав, як розбудити приховану в Бет-Елі потугу?

– Як це чемно з твого боку – дожити до цього дня, – глузливо мовить Агарі, – Нарешті ти зводив до нас приєднатись.

Мені й далі невтямки – вона дивиться не так, говорить не так, і навіть знайома рисочка між бровами зникла, ніби й не було… В чому ж річ?

– Швидше! – надривно мовить Беларі. – Я не можу надовго переривати обряд!

Глянувши пильніше, я бачу, що царський дорадник вбраний як до служби, з усіма належними китичками та нагрудними знаками жерця. Авжеж, йому не позаздриш, перерваний молебень може окошитися недбалому серцевим нападом – такою сильною почасти була натуга розмови з Херемом, чи в цьому разі, зовсім навіть не з ним.

– Терпи! – хльостко відказує Агарі. – Квапитись нам нема куди.

Неймовірно, але дорадник, доти самовладний та до безглуздя жорстокий зі своєю сестрою, кориться її наказу! Що ж сталося між ними двома?

А втім, яке це має значення? Коли вона сподівалася збити мене з пантелику, їй це цілком вдалося. Але годі розмов. Прямую до тріщини. Лише перескочити її, заїхати межи очі тому біснуватому владолюбцю, забрати дитину з рук…

– Стій! – твердо мовить жінка, і з її долоні тонким променем спалахує ніж. – Ще крок, і мені доведеться нагодувати Шеол жертовною кров'ю!

Вона чарівно всміхається, аж мені заходиться серце.

– Хоча мене влаштувало би значно більше, якби це зробив ти

Здається, мені знову мариться бозна-що… Я?! До чого тут я?

Зненацька вона заходиться веселим сміхом, розсипаючи золоті дзвіночки над чорним проваллям.

– Так ти досі не зрозумів? – вона витирає сльози вільною рукою. – От же ж дав мені Творець брата-пришелепу… Тобі належить здійснити пророцтво, але ти зрікся моєї допомоги… Тож мені довелося подбати про це самій.

– Алука?!

Нарешті запона падає з моїх очей. Ну, звісно ж, навіть розбійники, навіть простий люд з ір-олам-ського базару, і ті розгледіли упирицю в царській дружині. І тільки моя пиха і моя безпритульна ніжність застилали зір, заважаючи бачити очевидне.

– І давно ти тут, Хатма?

– Та довше, ніж тобі хотілося б! – регоче вона. – Тобі подобається моє вбрання!

Вона звабливо поводить плечима.

– Подобається, бачу! – тішиться упириця. – Всього лише гарненька повія… Небагато тобі треба, еге ж? Чи річ у тому, що вона нагадує тобі декого? Одну знайому… навіть, сказати б, родичку?

Алука знов регоче, і мені хочеться зробити щось… завдати їй болю, і навіть розуміння того, що болітиме не їй, а Агарі, не робить це бажання слабшим.

– Всі ви такі! – злостиво мовить вона. – Лише й мови про чисте світло Херему! Ти кличеш мене «нечистою», але глянь на себе! Нечистота біжить в крові кожного з вас, обранців!

– Що це ти верзеш?!

– Повір мені – я знаю. Знаю забагато, тим-то мене й вигнали з-поміж світлого товариства. Тепер, – гордовито мовить Алука, – Херем не зможе відкрити браму самотужки, навіть коли хотів би! Не зможе завадити нам дістати владу над цим світом! Нам із тобою!

– І знову наново! Скільки можна, Алуко! Навіщо тобі я? Ти ж ніби знайшла для пророцтва іншого виконавця?

Я киваю на Беларі. Той, здається, вже навіть і не чує, про що мова – ледве дихає, притулившись до стіни. Вона зневажливо потискає плечима.

– Знайшла. І він був мені корисний… Навіть ім'я в нього подібне: Беларі – майже Беліар. Іш Беліар, пригадуєш? А його прагнення влади – таке щире і люте! З нього вийшло би незле уособлення Шеолу. Але з тебе, Малхі, буде значно краще.

Вона розкриває долоню з жертовним ножем.

– Дивися – це просто. Я зробила для тебе все, залишився лише останній крок… Це дитя стане твоїм відпущенням, і ти нарешті дістанеш те, чого завжди прагнув!

Я затамовую подих. Як вона може знати?

– Не думай, що мені невідомо, чому ти так вхопився за ту Корону!

Це дурне, це цілком зайве, але нездорова цікавість виявляється сильнішою за здоровий глузд.

– І… чому ж?

Вона посміхається з розумінням.

– Я теж колись жила на Херемі, тож іще пам'ятаю дещо… Ти завжди був найменшим, останнім з Десятки, і кожен зі Старших знаходив утіху в тому, аби вчити та наставляти молодшого. А часом і дорікати за брак хисту чи мудрості – адже їм, дітям Творця, вищим над усе, так хотілося мати перевагу ще й над рівним… І вони зробили все, аби утвердити цю перевагу. Чи не так, Вістовий?

Я не відповідаю. Мовчу. Бо, насправді, це єдине, що я маю протиставити її словам… Не маю жодного уявлення, як вона дізналася про наші взаємини, але – до біса! – мені так набридло бути мірилом їхнього гонору!

– І тоді, – стиха провадить Алука, – ти вирішив зробити єдине, що могло б розладнати усталений порядок. Шлях нагору був для тебе закритий, тож ти зробив так, щоби Творець покарав тебе, змінивши твій ранг на нижчий… хоч і не думаю, що ти здогадувався, наскільки низько Він тебе запроторить.

Вона посміхається мені – втомлено, але затято, цим болісно нагадуючи Агарі, яку я знав.

– Прийми мою допомогу, Малхі, – каже вона, – і ти ніколи не будеш останнім з вищих.

У новому світі не буде місця для рангів… У новому світі ти й Агарі зможете бути разом.

Гірко зітхаю, тамуючи гіркий корч у горлі. Алука багато чого навчилася з часу останньої нашої зустрічі.

– Добре, сестро, давай спробуємо.

Я переступаю тріщину, і Нічна Наречена простягає мені руку з затисненим у ній ножем.

Якусь мить я вагаюсь, і вона зустрічає мій погляд з теплою усмішкою. Щирою, вперше за весь цей час… І тоді я міцно хапаю її за зап'ясток і смикаю до себе. Де вже мені змагатися з демоницею, але раптовість на моєму боці. Притиснувши її до себе, я швидко зриваю з шиї лаванчину «троянду» і щільно притуляю її до потилиці Агарі-Алуки. Ось і побачимо, що то за оберіг… З того, що мені відомо, єдине його призначення – боронити від демонів, і пустельних упирів зокрема. Якщо він не подіє, то все… єдиний шанс буде змарновано.

Але він діє. Не знаю, чи сама собою «троянда пустелі», чи вкладена в неї надія дочки Ейсава, але її сила пропікає потилицю упириці, змушуючи битися в моїх руках, наче рибину, вихоплену з води. Вона ледь не зіштовхує мене до провалля, та я не розмикаю рук, а коли вона нарешті затихає, в руках моїх