Даніель Дефо - Робінзон Крузо

На моє горе, було хмарно. Не бачачи сонця, я три чи чотири дні блукав цією долиною, марно шукаючи дороги. Нарешті я мусив знову повернути на берег моря, на те саме місце, де стояла моя тичка, і звідти вернутись додому тим шляхом, яким я прийшов. Ішов я не поспішаючи й часто відпочивав, бо стояли страшенно душні дні, а я ніс багато важких речей — рушницю, набої, сокиру та інше.

Під час цієї подорожі мій собака сполохав козеня й кинувся на нього, але я вчасно підбіг і врятував козеня від собачих іклів. Мені дуже хотілось узяти його з собою, бо я давно вже мріяв приручити пару козенят і розвести череду ручних кіз, щоб забезпечити себе м’ясом на той час, коли в мене вийдуть усі запаси пороху та дробу.

Я зробив козеняті нашийник, і не без труднощів повів його на мотузці (мотузку я зсукав з прядива від старих канатів і завжди носив її з собою). Дійшовши до свого куреня, я пересадив козеня через огорожу і там покинув, бо мені не терпілось якнайшвидше добратись додому, де я не був уже більше як місяць.

Не можу висловити, з яким задоволенням вернувся я до свого старого пристановища й простягся в гамаку. Ця маленька подорож і безпритульне життя так стомили мене, що мій «дім», як я його називав, здався мені цілком упорядкованим житлом: тут мене оточувало стільки вигод і було так затишно, що я вирішив ніколи не відходити від нього далеко, поки мені судилось лишатися на цьому острові.

Майже тиждень я відпочивав і від’їдався після своїх блукань. Більшу частину цього часу я був зайнятий важкою працею — робив клітку для папуги, який став зовсім ручним і дуже здружився зі мною. Потім я згадав про бідолашне козеня, покинуте в огорожі, і вирішив піти привести його додому або нагодувати. Я знайшов його там, де покинув, бо воно й не могло втекти і вже майже здихало з голоду. Я нарубав йому суччя та гілочок і перекинув через огорожу. Коли воно поїло, я хотів повести його на мотузці, як раніше, але від голоду воно стало таким смирним, що побігло слідом за мною, немов собака. Я завжди годував його сам, і воно зробилось таким ласкавим та втішним, що ввійшло до сім’ї моїх домашніх тварин і згодом не відходило від мене ні на крок.

Знову настала дощова пора осіннього рівнодення, і знову я врочисто відсвяткував 30 вересня — другі роковини мого перебування на острові. Надій на визволення було так само мало, як і першого дня, коли я прибув сюди. Весь день 30 вересня я провів у благочестивих міркуваннях, смиренно й з подякою згадуючи багато милостей, посланих мені в моїй самотності, без яких моє становище було б незмірно сумнішим. Я покірно й щиро подякував богові, який з ласки своєї відкрив мені, що навіть у цій самотині я можу бути щасливішим, ніж на волі, в людському товаристві, де я користався б усіма втіхами світу; відкрив мені, що він може цілком надолужити нестатки мого самотнього становища, перебуваючи зі мною та сповнюючи благодаттю мою душу, втішаючи й заохочуючи мене покладатись на його милість тепер і надіятись на його вічну допомогу в майбутньому.

Тепер я почав ясно відчувати, наскільки нинішнє моє життя, з усіма його стражданнями й нещастями, щасливіше, ніж те ганебне, повне гріха, бридке життя, яке я вів раніше. Горе й радість я розумів тепер зовсім інакше; вже не ті були в мене бажання, не такі гострі були пристрасті; те, що в перші дні мого прибуття сюди й навіть протягом цих двох років давало мені втіху, тепер уже не існувало для мене.

Раніше, коли я виходив чи то полювати, чи то оглянути місцевість, моє становище раптом викликало в моїй душі страшенну тугу, і серце моє завмирало на саму думку про ліси, гори та пустелі, де я жив, ув’язнений за вічними засувами та замками океану, у відлюдній глушині, без надії на визволення. Такий настрій охоплював мене зненацька, немов буря, порушуючи мій безтурботний спокій, і тоді, у відчаї, я ламав собі руки й плакав, наче дитина. Іноді, коли таке траплялось під час роботи, я кидав усе і годину чи дві сидів непорушно, втупившись очима в землю й тяжко зітхаючи. Напади такого німого відчаю були нестерпні, бо завжди легше вилити своє горе сльозами чи словами, ніж таїти в собі.

А тепер мене відвідували інші думки. Я щодня читав слово боже й застосовував його до мого становища. Одного ранку, бувши в поганому настрої, я розгорнув Біблію на таких словах: «Я ніколи не покину й не залишу тебе». Вони були сказані ніби для мене. Чому ж бо інакше я натрапив на них саме тоді, коли сумував, що мене занедбав бог і люди? «Гаразд, — сказав я сам собі, — коли бог не покидає мене, що мені з того, що мене покинув, світ? А коли б я, маючи цілий світ, утратив ласку й благословення боже, то це була б незрівнянно більша втрата».

З того часу я почав гадати, що в цій самотності я, може, щасливіший, ніж був би в іншому становищі, живучи серед людей; з такими думками я починав дякувати богові за те, що він привів мене на цей острів.

Не знаю, що воно було, але в голові у мене наморочилось, і я не знаходив слів. «Як ти можеш бути таким лицеміром? — сказав я одного разу вголос. — Як ти можеш дякувати та прикидатися, що вдоволений своїм становищем, коли в душі молишся, щоб визволитися з нього?» Тут я спинився. І хоч не міг дякувати богові за те, що опинився тут, однак був щиро вдячний йому за те, що він, правда, дорогою ціною, дав мені зрозуміти моє минуле, оплакати мої хиби й покаятись. Щоразу, розгортаючи або закриваючи Біблію, я щиро благословляв бога, що напоумив мою англійську приятельку, хоч я про те й не просив, запакувати цю книгу серед інших речей, а згодом допоміг мені врятувати її з розбитого корабля.

В такому настрої почав я свій третій рік на острові.

Я не хотів стомлювати читача дрібницями і тому другий рік свого життя на острові описав не так докладно, як перший. Все ж таки треба сказати, що я лише зрідка мав дозвілля: я суворо розподілив свій час відповідно до робіт, які виконував протягом дня. На першому місці