Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

земля - кругом драговини й болота, за коротким літом наступає довга осінь, зима, гнила весна, але сміливій людині ця земля сторицею віддає за труд - навкруг несходимі ліси, а в них табуни звіра, в ріках і озерах повно риби, у пісках руками можна брати дорогий горючий камінь, Західна Двіна допливає до самого Варязького моря, а там відкритий шлях до всього світу.

Уже з давніх віків тут, на просторах Двіни, сиділи племена латгалів, земгалів і куршів* (* Латгали, земгали,курші - древні племена, що жили над Балтійським морем), що мали свої покони й богів, сюди ж приходили і руські племена, що братались з місцевими людьми, осідали тут, випалювали ліси й орали землю, били дикого звіра в лісах, ловили рибу в ріках.

На цих давніх тубільців налітали орди із-за Двіни. Як і до всіх племен на схід від Лаби, сюди простягали свої пазурі королі, а пізніше імператори німецькі, багато крові пролили вони, а особливо Генріх І Птицелов і син його імператор Оттон І, вони посилали в різні городи і в Полотськ також свої загони, мріяли загарбати Полотську землю, вийти на верхів'я Дніпра й одрізати верхні землі Русі від полян і Києва.

Через це люди Полотської землі ставили над ріками, щоб боротися з ворогами, городи з високими дерев'яними стінами, копали навкруг них рови, насипали вали - так виросли Менськ, Усвят, Лукомль, Друцьк, а на стрижні Полоті й Двіни город Полотськ.

Правили Полотськом і всією цією землею свої князі, родичались вони з древлянами, полянами, кривичами. Коли ж до Новгорода перся і сидів на Ладозі ярл Рюрик, інші його побратими - Тур і Регволд - рушили на південь, Регволд звабою взяв город Полотськ, Тур дійшов аж до Прип'яті, захопивши на якийсь час древній руський город, що пізніше став прозиватись Туровом.

А вже, звичайно, не Полотській землі служив князь Регволд, лодії з його дружинами увесь час їздили по Двіні до моря і далі в Свеаріке, на поклін до конунгів, інші його дружини доходили до Шеціна й Шлезвіга - там їх гостинно зустрічав імператор Оттон, Перуном і Руссю присягався Регволд, але служив багатьом і різним богам.

Тут, у городі над Полоттю, за високими стінами, оточений своєю дружиною, і сидів князь Регволд. Мав він двох синів - Роальда і Свена - та ще дочку - сірооку красуню, гнучку й ставну Рогнедь.

Вона була мрією багатьох вікінгів і скальдів* (* Скальди - мандрівні співці), просити її руки приїжджали рицарі з Свіонії, Датської землі і навіть з англів, але Рогнедь, якій тоді було тільки вісімнадцять літ, говорила батькові, що їй не подобається жоден з них, - хто знає, може, вона виглядала сватів від німецького імператора?!

Нетерпеливився, ждав і князь Регволд разом із своїми синами. Йому - жадібному, ненажерливому - було тісно в городі Полотську, мріяв він про землі з багатьма городами, влади хотів, багатства.

Тому й послав одразу ж, тільки на Київському столі сів Ярополк, своїх слів до нього, тому Регволд прихильно зустрів звістку про те, що Ярополк убив брата Олега, коли ж київський князь запропонував полотському волос-телинові сукупно з ним іти на Новгород супроти князя Володимира, Регволд відповів згодою і заходився збирати воїв з своєї землі. Через те він так зустрів і послів новгородських, - вони пропонували від імені Володимира мир, Регволд уже давно підніс над Полотською землею чорне знамено війни.

3

Швидко посувались уперед ріками та озерами вої князя Володимира. На чолі пливли лодії Новгородської землі, слідом за ними важкі лойви й шнеки варягів, позаду, де не глянь, - учани, буси, однодеревки земель заволотських і полунощних.

На озері Ільмені, широкому, як море, де не видно було й берегів, північний вітер швидко гнав лодії з хвилі на хвилю, у гирло Ловаті вони увійшли ключами й так довго пливли між зелених берегів і високих лісів; лодії чола вже наближались до Пархіна, а в гирло все входили однодеревки, що охороняли воїнство ззаду.

Послав князь Володимир багато своїх воїв ще й пішо та комонно понад Ловаттю, вони посувались обома берегами велика, незборна сила невблаганно йшла з півночі на південь; стережучись підступного ворога, вої дивились уперед, у затягнуту весняними туманами далину, на боки, обминали зрадливі ліси, оглядались назад, де за озером Ільменем сховався Новгород.

Усе було нібито спокійно в лодіях, вої на веслах не розгинались день і ніч, схід сонця зустрічали на широкому плесі, сонце ховалось за ліси, але однаково в нічній тиші гриміли весла в кочетах, солов'ї співали у верболозах та кущах, а люди слухали й мовчали. Вони чули битву, смерть ходила там, де над обрієм висіли великі, ясні зорі.

Битва ця була все ближче й ближче. Вої, які на конях мчали поперед воїнства, часом повертались, ждали князя, розповідали, що робиться на берегах і в полі.

- Чи спить князь? - чув Володимир голос тисяцького Чудина.

- Я чую, тисяцький, з чим приїхав?

Дві лодії сходяться на плесі. Князь і тисяцький сидять рука в руку, вої опускають у воду весла і не гребуть, щоб не заважати розмові, лодії пливуть за течією, на бистрині тремтять їхні чорні відбитки, навколо дзюркотить вода, відблиски зірок грають за кермами.

- Є вісті, княже! - тихо говорить Чудин. - Он у березі горить вогник - туди дійшли наші вої, що йдуть крізь ліси і в полі. Вони кажуть, княже, що всюди на погостах і у весях тільки й чутки, що про похід Ярополка на Новгород.

- І що люди?

- Люди тікають у ліси, ховаються в болотах, аби тільки не йти з Ярополком, не хотять його. А тепер, коли почули, що ти, княже, ідеш на Ярополка в Київ, виходять з лісів, шукають нас, стоять тут усюди на обох берегах. - Чудин широко розводить руки, ніби обнімає все навкруг.

- А Ярополк де?

- І про це запитував, княже. Кажуть люди, що тут, на північних ріках, його воїв ще не бувало, збираються вони за Волоком, стоять їхні лодії далеко за Смоленськом. Люди просяться до нас, дехто має й списи - чи брати їх з собою?

- Будемо брати, тисяцький! Нехай іде на нього вся земля, вся Русь!

Коли лодії допливли до гирла Ловаті, звідки їх через озера та дрібні ріки волоком потягли до Дніпра, однієї темної ночі вої побачили на заході багряну заграву, що пізніше стала ясніти.