Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

головою на плечах, головою в грудях і ще однією головою у дітородному закутку - і навіть Чорнобог, що мав вигляд великого пса, - це були ті боги, яким віки молились люди в Новгороді, в землях воді, ємі, саамі, комі, а за ними стояла північна, язичеська Русь.

У цей день і годину за князя Володимира і всіх воїв, за перемогу над Ярополком молились ще й в одному місці в самому городі - там у невеликій християнській дерев'яній церкві Іоанна на Опоках від жаркого вогню свічок двічі починалась пожежа.

Князь Володимир у глибокій задумі стояв перед богами, мовчали замислені воєводи позад нього, тихо було скрізь на горі і внизу над Ільменем.

А потім загриміли бубни й дзвоники, почувся дикий крик жерців, конаючи, хрипіли й рили землю ногами воли й коні, кров жертовних тварин пролилась на землю, над усіма вогнищами заклубились темно-сизі дими, вони огорнули требище, схилами поповзли вниз.

Князя Володимира захопила й піднесла ця треба, вийнявши з піхов меч і поклавши його на землю, він стояв перед Перуном, хмари диму то насували на нього, то розступались, іскри бились об його обличчя, і в ці хвилини червоний відсвіт кострищ заливав його чоло, примружені, прикуті до далекого плеса Ільменя очі, міцно стиснуті уста.

- За Русь! За богів наших! За покон і закон батьків! - чулося скрізь по горі і над озером, гриміли списи, бряжчали щити. Велика, страшна, непереможна сила стояла за Володимиром - князем новгородським, він готовий був вести її до Києва, до самих далеких україн Русі.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

1

У Константинополі було відомо, що робиться на Русі, грецькі купці, що невпинно їздили Дніпром і перетинали Руське море, приїжджаючи з Києва, розповідали про сварку між братами-князями, пізніше і про початок січі між ними.

У Великому палаці про ці події знали ще більше - готуючись до брані з Володимиром, князь Ярополк вирядив у Константинополь своїх слів, просив імператорів Василя й Костянтина дати йому допомогу в борні з братом, за що згоджувався визнати єпархію константинопольського патріарха на Русі, натякав, що міг би поступитись деякими землями на північ від Кліматів і в Тмутаракані, - Ярополк не скупився на обіцянки, зраджував закон і покон отців своїх, продавав імператорам ромеїв руські землі.

Звичайно, не імператори Василь і Костянтин вирішували справу - перший з них проводив дні і ночі з своїми ченцями, другий пиячив у шинках над Перу і розважався з гулящими дівчатами, - з послами князя Ярополка розмовляв проедр Василь.

Коли б у нього була сила, він радо послав би на Русь легіони, про які просив Ярополк, хеландії з грецьким вогнем, - вони не так допомогли б київському князеві, як скористались би з усобиці в Руській землі і наробили великої шкоди. Легіони ромеїв над Дніпром і в Києві - та хіба ж про це могли мріяти імператори колишні!

Але Візантія не могла послати легіонів на Русь - над нею нависла смертельна загроза, життя самої імперії було в небезпеці.

Проедр Василь знав, що робить, виславши перед кончиною імператора Іоанна в Малу Азію Варда Скліра. У Константинополі цей полководець був небезпечний, він мав багатьох спільників серед членів сенату й синкліту, які готувались і, безперечно, оголосили б після смерті Іоанна імператором-регентом Василя й Костянтина Варда Скліра.

Проедр Василь діяв рішуче - прогнавши в Малу Азію Варда Скліра, він слідом за ним став висилати туди ж і його прихильників і друзів, - так у різні феми Малої Азії потрапили Дельфіни, Куркуаси.

Побоюючись мстивого проедра, деякі полководці, патрикії самі тікали з Константинополя - вони забирали з собою родини, всі скарби, оселялись у Вірменії, Грузії, де втікачів з Константинополя приймали гостинно.

Проедр Василь розумів, яка сила збирається в Малій Азії, до нього доходили вісті, що вигнанці й утікачі з Константинополя гуртуються навколо доместика схол Варда Скліра. Проедр робить останній крок - увільняє іменем імператорів Варда Скліра з високої посади доместика, призначає його дукою* (* Дука - губернатор) Антіохії.

Але було вже пізно. Вард Склір мав під своєю рукою легіони, які дав йому сам проедр Василь, він спирався на кращих полководців імперії, що втекли з Константинополя, його оточувала знать Візантії, що мала незчисленні багатства.

Варда Скліра знали добре й у землях Кавказу, до яких давно простягала пазурі Візантія, еміри Багдадського халіфату, що мріяли про владу в Малій Азії й навіть у Європі, також підтримували його.

Через це й трапилось так, що Вард Склір оголосив себе імператором Візантії, його визнали вірмени, еміри Мартирополя, Хорбота й Аміди, що сиділи над ріками Тігром і Євфратом, волостелин Багдада й Вавілона Адудаула - всі вони підтримали Скліра, обіцяли допомогу.

Не тільки Азія турбувала проедра Василя - він знав про убивство кесаря Бориса, якого сам послав у Болгарію, і ніяк про це не шкодував - одним кесарем більше чи менше, що до цього Візантії? Розмірковуючи далі, проедр приходив до висновку: може, й краще, що не стало Бориса, - коли він не зумів зібрати нині сил, то не зібрав би їх і далі.

Проедра турбувала доля брата Бориса Романа. Одні в Константинополі говорили, що він попав у полон до комітопула Самуїла Шишмана і що той нібито назвав його царем Болгарії, інші стверджували, що Самуїл призначив Романа начальником всього свого війська.

Що ж робилось справді в Західній Болгарії - ніхто не знав, комітопули сиділи в горах, між ними й Візантією височіли Родопи, - загадковий світ, страшні люди західні болгари.

Там, за Родопами, вже збирається й насуває на Візантію гроза, на перевалах, у клісурах, а там і в долині на південь від Родопів стало з'являтися все більше й більше болгарських загонів, вони чинили велику шкоду акритам, комітопули переходили в наступ, імперії загрожувала смертельна небезпека.

Тому проедр Василь дуже радо й гостинно приймав мужів нарочитих з Києва, їх, як це завжди робилось у Великому палаці, водили до святої Софії й Влахерну, показували у Магнаврі різні дива - золотих левів рикаючих, птахів співаючих, для них влаштовувались пири.

Одного тільки - відповіді на прохання князя Ярополка - мужі нарочиті не мали, імператори веліли їм ждати й ждати.

2

У лісах над Західною Двіною, до якої з правої руки линуть тиховоді Полоть і Оболь, а з лівої - Улла й Ушач, стояв на горі древній город Полотськ.

Холодна, вогка тут